Розділ 11

Дні після від'їзду Олени тягнулися повільно, наче густий, в'язкий мед. Будинок, який так недавно був сповнений дитячим сміхом і теплим світлом, знову поринув у гнітючу тишу. Дмитро відчував порожнечу, що оселилася не лише в кімнатах, а й у його власних грудях. Він намагався переконати себе, що вчинив правильно, захистивши Софійку, але внутрішній голос не змовкав, шепочучи про втрату.
Софійка, здавалося, інтуїтивно відчувала цю зміну. Вона стала ще мовчазнішою, ніж раніше, її очі були сумними, а ігри — позбавленими колишньої радості. Вона часто запитувала про "тьотю Олену", і кожен її запит був як укол ножем у серце Дмитра. "Тату, а тьотя Олена прийде ще?" — її голос був настільки сповнений надії, що Дмитро не знав, як відповісти, не розбивши її маленьке серце.
Дмитро намагався заповнити порожнечу. Він знову повністю занурився в роботу, затримуючись в офісі допізна, а вдома намагався бути для Софійки і батьком, і матір'ю. Але все здавалося прісним, неповним. Він помічав дрібниці: відсутність улюбленого Олениного чаю на полиці, порожню чашку, з якої вона пила вранці, навіть аромат її парфумів, який іноді здавалося, що витає у повітрі. Кожен спогад викликав у ньому дивне щеміння, що було вже не лише сумом за Анною, а й болем за Оленою.
Олена теж переживала розлуку важко. Вона повернулася у свою маленьку квартиру, але все здавалося чужим і незвично тихим. Її будинок, який раніше був її притулком, тепер здавався порожнім і холодним. Її думки постійно поверталися до Софійки, до її дзвінкого сміху, до її маленьких обіймів. І до Дмитра, до його стриманого, але такого турботливого погляду.
Її серце, серце Анни, не змовкало. Воно боліло не лише від втрати Софійки, а й від того дивного, невимовного зв'язку, що існував між ними трьома. Вона відчувала гостру тугу за тим теплом, що знайшла в цьому домі. Кожного ранку, прокидаючись, вона ловила себе на бажанні почути дитячий голос Софійки, що гукає її. Вона навіть відчувала якісь фантомні дотики — ніби маленька ручка Софійки все ще тримала її за палець.
Минали дні, перетворюючись на тижні. Дмитро час від часу телефонував Олені, щоб дізнатися, як у неї справи з Артемом. Справи рухалися повільно, але поліція почала розслідування. Ці розмови були короткими, діловими, але кожен раз Дмитро відчував, як його тягне до її голосу. Він намагався бути відстороненим, але його серце зраджувало його.
Одного вечора, коли Софійка вже спала, Дмитро сидів у вітальні, дивлячись у темне вікно. У пам'яті раптом виник образ Анни — її усмішка, її очі. Але поряд з цим образом з'явився і образ Олени — її турботливий погляд, її ніжні руки, що заспокоюють Софійку. І Дмитро з жахом усвідомив, що ці два образи нерозривно переплелися в його свідомості. Він більше не міг думати про Анну, не згадуючи про Олену. І не міг думати про Олену, не відчуваючи відлуння Анни.
Він відчув нестерпне свербіння в руках, бажання набрати її номер, почути її голос, запитати, як вона насправді. Ця розлука була несподівано болючішою, ніж він міг собі уявити. Він зрозумів, що, намагаючись захистити своє серце від нового болю, він просто загнав його в кут, де воно тепер страждало в подвійній мірі.
Тієї ж ночі Олена теж не могла спати. Її думки були з Дмитром і Софійкою. Вона відчувала їхню присутність, їхню тугу, ніби невидима нитка все ще єднала їх. Вона доторкнулася до своїх грудей, де билося чуже серце, що стало таким рідним. І в цей момент вона зрозуміла, що, незважаючи на всі перешкоди і небезпеки, вона не може без них. Її розлука з ними була не просто розлукою з людьми, це була розлука з частиною себе, з тією новою сутністю, яку вона набула після трансплантації. Це був не просто біль від втрати, це було відчуття порожнечі, ніби її серце знову вирвали з грудей.