Розділ 10

Розмова, що відбулася тієї ночі, була важкою. Слова боляче ранили обох, але Дмитро знав, що мусить це сказати.
"Олено, я розумію, що ти опинилася в скрутній ситуації, — почав він, його голос був втомленим, але твердим. — Але я не можу допустити, щоб Софійка була в небезпеці. Її безпека — мій пріоритет. І твоє минуле... воно надто загрозливе".
Олена сиділа навпроти нього, її очі були наповнені невимовним болем. Вона все розуміла. Розуміла його страх за доньку, розуміла його згаслі надії. "Я знаю, Дмитре. Я розумію", — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце, що належало Анні, тепер розривається від власного болю. Більшої іронії важко було уявити. Вона дала життя, отримала шанс на щастя, але тепер її власне минуле руйнувало все.
"Я не можу дозволити тобі залишатися тут, — продовжив Дмитро, уникаючи її погляду. — Це надто небезпечно. Для всіх нас".
Сльози хлинули з очей Олени. Вона знала, що це рішення єдине правильне, але воно все одно розривало її на частини. Вона втрачала Софійку, до якої так сильно прив'язалася, і втрачала Дмитра, який, незважаючи на обставини, став для неї таким близьким.
"Я поїду", — ледве вимовила вона, її голос був ледь чутним. "Але... я просто хотіла, щоб ти знав. Я ніколи б не дозволила, щоб з Софійкою щось сталося. Я... я люблю її, Дмитре. Як рідну".
Ці слова боляче пронизали Дмитра. Він бачив її щирість, її біль. І в цей момент він відчув той самий дивний відгук у своєму серці, який виникав щоразу, коли Олена була поруч. Ніби щось всередині нього кричало, що вона говорить правду, що її зв'язок із Софійкою є чимось надприродним. Але здоровий глузд переважав.
"Я знаю, Олено. І я тобі вдячний. Ти зробила для Софійки більше, ніж будь-хто інший", — сказав Дмитро, але його голос звучав відсторонено. Він сам не розумів, як йому витримати цю розлуку. Частина його бажала, щоб Олена залишилася, але інша, та, що відповідала за безпеку його доньки, вимагала її від'їзду.
Наступного ранку будинок знову наповнився гнітючою тишею. Софійка, відчуваючи зміну, сиділа в кутку, сумно дивлячись на свої іграшки. Олена збирала свої речі. Кожна складена річ була як прощання з тим коротким, але таким щасливим періодом життя. Вона намагалася бути сильною, але сльози текли нестримно.
"Я буду сумувати за тобою, тьотя Олено", — тихо сказала Софійка, притулившись до її ноги.
Олена присіла, обійняла дівчинку так міцно, як тільки могла. "І я за тобою, сонечко. Пам'ятай, я завжди тебе любитиму". Вона міцно поцілувала її у верхівку. Її серце розривалося. Вона віддалялася від Софійки, але відчувала її так близько, ніби вони були одним цілим. Це було дивне, нестерпне, болюче відчуття.
Дмитро стояв у дверях кімнати, спостерігаючи за цією сценою. Його серце стискалося від болю. Він бачив, як сильно Олена прив'язалася до Софійки, і як сильно Софійка любила її. І йому було неймовірно важко прийняти це рішення. Він відчував, що виганяє не просто няню, а частину тепла, яке знову з'явилося в їхньому домі.
Коли Олена з валізою в руках вийшла на поріг, Дмитро відчинив їй двері. Їхні погляди зустрілися. У її очах була нестерпна печаль і мовчазне благання. У його – біль, але й незворушна рішучість.
"Я зв'яжуся зі своїм другом у поліції, Олено. Він допоможе тобі з Артемом", — сказав Дмитро.
"Дякую, Дмитре. За все", — її голос тремтів. Вона востаннє подивилася на будинок, на Софійку, яка стояла в дверях, потім розвернулася і пішла.
Дмитро спостерігав, як її постать віддаляється, поки не зникла за поворотом. Коли він зачинив двері, будинок знову поринув у тишу. Але цього разу тиша була ще болючішою, ніж раніше. Вона була наповнена порожнечею, що залишилася після від'їзду Олени, і гірким усвідомленням того, що він, можливо, щойно відпустив не лише няню для своєї доньки, а й останній шанс на власне щастя. І хоча його серце досі щеміло за Анною, він не міг заперечити, що тепер воно боліло і за Оленою.