Розділ 9

Дмитро увірвався до будинку, його серце шалено калатало від жаху. Картина, яку він побачив, назавжди вкарбувалася в його пам'ять. Розбиті двері, перекинуті меблі, і посеред цього хаосу — Олена, що міцно притискала до себе Софійку, захищаючи її власним тілом, поки Артем, з обличчям спотвореним люттю, щось їм кричав. Двоє його поплічників нишпорили по кімнатах.
"Руки геть від них!" — пролунав рик Дмитра, що налякав навіть нападників. Його охопила чиста, нестримна лють. Він кинувся на Артема, не думаючи про наслідки, керуючись лише одним бажанням — захистити свою родину.
Зав'язалася коротка, але жорстока сутичка. Дмитро, хоч і не був бійцем, діяв відчайдушно. Він завдав Артему кількох ударів, але той виявився спритнішим і сильнішим. За кілька секунд Дмитра повалили на підлогу, тримаючи його руки за спиною.
"Ось так, герою? — Артем сплюнув кров. — Бачиш, Олено? Твій новий покровитель не такий вже й сильний". Він підійшов до них, його погляд був холодним. "Твій вибір, Олено. Або ти повертаєшся зі мною і все забувається, або ця дитина... і цей чоловік... поплатяться за твою впертість".
"Ні! Не чіпай їх! Я піду з тобою, тільки не чіпай їх!" — Олена скрикнула, її обличчя було мокре від сліз. Вона відчувала гострий біль у грудях, ніби серце, що билося в ній, розривалося на шматки. Вона бачила жах в очах Софійки, що ховалася за її спиною, і біль у погляді Дмитра, якого тримали на підлозі. Їй довелося зробити вибір, і він був очевидним.
"Матуся!" — заплакала Софійка, коли Артем схопив Олену за руку, тягнучи її до дверей. Ці слова, сказані дитячим голосом, боляче відлунили в серці Дмитра. "Матуся"... Софійка, у хвилину найбільшого страху, назвала Олену мамою.
"Олено! Ні!" — вигукнув Дмитро, намагаючись вирватися.
Але в цей момент пролунали сирени. Поліція. Дмитро встиг зателефонувати другу, як тільки почув стукіт у двері. Артем і його поплічники, почувши наближення поліції, злякано переглянулися.
"Це ще не кінець, Олено! Я знайду тебе!" — кинув Артем, відпускаючи її і вибігаючи через розбиті двері. Його спільники поспішили за ним.
Поліція увірвалася за кілька секунд, але злочинці вже зникли. Побачивши погром, правоохоронці одразу почали діяти. Дмитро підвівся, його тіло боліло, але він не звертав на це уваги. Він кинувся до Олени, яка сиділа на підлозі, міцно обіймаючи тремтячу Софійку.
"Ви в порядку? Ви не постраждали?" — його голос тремтів.
Олена підняла на нього очі. У них була така біль, така втома, що Дмитро відчув, як його власне серце стискається. "Ми... ми в порядку", — прошепотіла вона, притискаючи Софійку до себе.
Коли пристрасті вщухли, поліція почала збирати докази, а Дмитро та Олена спробували заспокоїти Софійку, в Дмитра в голові почали проноситися думки. Ці стосунки. Ця небезпека. Усе його життя після Анни було присвячене захисту Софійки, забезпеченню її безпеки. І ось тепер, через Олену, через її минуле, його донька була під загрозою.
Він подивився на Олену. Вона була бліда, розгублена, її тендітні плечі здригалися від плачу. Він відчував до неї симпатію, ніжність, і це незрозуміле, дивне тяжіння. Але поруч з цими почуттями з'явився холодний, тверезий розрахунок. Чи міг він дозволити собі ризикувати безпекою Софійки заради стосунків? Чи міг він, насправді, знову відкрити своє серце, коли воно досі щеміло за Анною?
Згадка про Анну боляче пронизала його. Її світла усмішка, її спокій. Вона ніколи не принесла б у їхній дім стільки хаосу та небезпеки. Його серце досі належало їй, чи, принаймні, його біль за нею був настільки сильним, що затьмарював усе інше. Він подивився на Олену, і хоча в ній було стільки тепла і доброти, він усвідомив, що вона не Анна. І її минуле, її таємниці, стали занадто великою ціною для його спокою.
"Олено, нам потрібно переговорити", — сказав він, його голос був тихим, але рішучим. У його погляді більше не було того невисловленого тепла, а лише занепокоєння і важке усвідомлення того, що вони зайшли занадто далеко. Це було боляче. Для них обох. І для маленької Софійки, яка, відчувши зміну в атмосфері, знову притулилася до Олени, ніби боячись, що і це її тепло може зникнути.