Розділ 6

Спокій, що оселився в домі Дмитра з приходом Олени, був оманливим. Вони обидва відчували, як між ними росте щось більше, ніж просто взаємна повага та симпатія. Кожен дотик, кожен погляд ставав більш значущим, наповненим незрозумілим магнетизмом. Навіть Софійка, здавалося, відчувала цю особливу ауру, радісно щебечучи між ними. Дмитро дозволив собі повірити в можливість нового щастя, а Олена, незважаючи на дивні внутрішні відчуття, приймала цю ніжність, як довгоочікуване світло.
Але життя рідко буває таким простим. Одного дня, коли Олена разом із Софійкою повернулася з прогулянки, на них чекав несподіваний гість. Біля дверей стояв високий чоловік у дорогому костюмі, з обличчям, що виражало суміш здивування та образи. Побачивши Олену, він розвів руками.
"Олено? Це ти? Я шукав тебе місяцями! Чому ти не відповідаєш на дзвінки?" — його голос був гучним, привертаючи увагу сусідів.
Олена зблідла. Її серце раптом забилося не від тепла чи знайомості, а від панічного страху. Вона впізнала його – це був її колишній наречений, Артем. Чоловік, який зник з її життя, коли вона була на межі смерті, так і не дочекавшись її в лікарні.
"Артем?" — ледь чутно прошепотіла Олена, притискаючи до себе Софійку.
У цей момент з дому вийшов Дмитро. Він одразу відчув напругу в повітрі. "Що тут відбувається?" — запитав він, відчуваючи, як у ньому закипає обурення. Погляд цього незнайомця на Олену був надто власним, а її реакція – надто наляканою.
"О! Це твій новий... чоловік? – Артем єхидно посміхнувся, перевівши погляд з Олени на Дмитра. – Отже, ти вирішила почати нове життя, не попередивши мене? Навіть не попрощалася?"
"Я... я була в комі, Артем! Ти не приходив, ти просто зник!" — голос Олени зривався. Вона відчула, як її щоки починають горіти, а в очах Софійки, що притулилася до неї, з'явилося збентеження.
"Кома? Дурниці! Ти просто вирішила мене кинути. Я повернувся за тобою, Олено. Нас чекає наше весілля, наш дім. Ти ж пам'ятаєш, що ми планували?" Артем зробив крок до неї, простягаючи руку, ніби збирався її обійняти.
Дмитро перегородив йому шлях. Його обличчя стало кам'яним. "Послухайте, я не знаю, хто ви, але це приватна територія. Будь ласка, залиште нас", — його голос був холодним, як лід.
"А ти хто такий?" — Артем відсахнувся, його посмішка сповзла з обличчя. — "Я її наречений! А ти, схоже, просто якийсь... робітник!"
Ці слова боляче вдарили по Дмитру. Робітник. Це було принизливо. Але більшою мірою його вразила реакція Олени. Її зблідле обличчя, її нездатність заперечити Артему, її мовчання, коли він назвав її "нареченою".
"Я не твоя наречена, Артем! Ти сам все зруйнував, коли зник", — Олена нарешті знайшла в собі сили вимовити це, але її голос тремтів, а очі були наповнені слізьми.
Артем лише знизав плечима. "Ну, я ж тут. Значить, не все зруйновано. Давай поговоримо, як дорослі люди. Я чекаю на тебе. А ти, – він подивився на Дмитра зневажливим поглядом, – не втручайся у чужі стосунки".
Після цих слів Артем розвернувся і пішов, залишивши за собою тяжку тишу і розбиті ілюзії. Дмитро стояв, як укопаний, дивлячись на Олену, яка продовжувала стискати Софійку в обіймах, її обличчя було залитим слізьми.
"Олено... це правда?" — тихо запитав Дмитро. Його голос був майже невпізнанним. Слова Артема, що вона "наречена", і її реакція... все це руйнувало той хиткий міст довіри, який вони будували.
Олена підняла на нього очі, повні болю та розгубленості. "Це... це моє минуле, Дмитре. Він покинув мене, коли я була при смерті. Я не знаю, чому він зараз повернувся..."
Але Дмитро вже не чув. У його свідомості пролунав голос сумнівів, голос минулого болю. Знову він почувався зрадженим, знову хтось виявився не тим, ким здавався. Він відчув, як між ними з Оленою виникла стіна, збудована з недовіри та нерозуміння. Софійка, відчувши напругу, тихо схлипнула, обіймаючи Олену ще міцніше. Її маленьке серце, здавалося, відчувало, що щось важливе розсипається на шматки.