Розділ 5

Кілька днів після тієї розмови на кухні Олена і Дмитро ходили, занурені у власні думки, намагаючись осмислити те, що між ними відбувалося. Слова "знайоме" і "рідне" відлунювали в їхніх головах, не даючи спокою. Особливо Дмитру було складно. Його розум кричав про неможливість, про зраду пам'яті Анни, але серце наполягало на протилежному. Він бачив, як Софійка буквально розквітає поруч з Оленою, і це було найважливішим.
Одного ранку, коли Дмитро знову відчайдушно намагався поєднати роботу і батьківство, він зрозумів, що так далі тривати не може. Няня, яка приходила час від часу, не могла забезпечити Софійці того тепла і тієї уваги, яку давала Олена. І тоді в його голові виникла думка, яка здавалася божевільною, але водночас єдино правильною.
Він зателефонував Олені, відчуваючи, як тремтять пальці. "Олено, я хотів би дещо обговорити", — почав він, намагаючись зберегти спокійний тон. "Це... це про Софійку і про те, як тобі вдається з нею знаходити спільну мову".
Олена слухала його уважно. Вона вже відчувала, що розмова буде серйозною.
"Розумієш, — продовжив Дмитро, — після Анни... Софійці дуже потрібна жінка поруч. Хтось, хто дасть їй тепло, материнську турботу. А ти... ти для неї, як... як рідна. Я бачу, як вона тягнеться до тебе. І я бачу, як ти дбаєш про неї". Він зробив паузу, набираючи повітря. "Я хочу запропонувати тобі роботу. Бути нянею Софійки. Жити у нас, якщо тобі так зручно, або приходити щодня. Я розумію, що це може бути дивно... але я вірю, що це буде найкраще для неї. І, чесно кажучи, для мене теж".
Олена завмерла. Її серце зробило кульбіт. Працювати в будинку Дмитра? Бути поруч із Софійкою кожен день? Це було саме те, чого вона прагнула, навіть не усвідомлюючи цього. У ній боролися сумніви: чи не занадто це швидко? Чи не стане це занадто... особистим? Але потім вона згадала очі Софійки, її маленькі ручки, що так міцно обіймали її, і все сумніви відпали.
"Дмитре, — її голос звучав м'яко, але впевнено. — Я згодна. Я відчуваю, що це правильно. Для мене велика радість бути поруч із Софійкою. І я вірю, що зможу дати їй те, чого їй зараз так бракує".
Наступного тижня Олена переїхала до будинку Дмитра. Її речі, хоч і небагато, наповнили порожнечу гостьової кімнати. Для Софійки це було справжнє свято. Вона тепер завжди мала "тьотю Олену" поруч. Вони разом снідали, гралися, читали книжки. Олена виявила, що знає дитячі пісеньки, які сама ніколи не чула раніше, і коли співала їх Софійці, відчувала дивне відчуття дежавю, ніби ці слова і мелодії завжди жили в ній.
Дмитро спостерігав за ними і не міг повірити своєму щастю. Його дім, який був таким порожнім і тихим після смерті Анни, тепер наповнився життям, дитячим сміхом і якимось дивним, але таким бажаним теплом, яке випромінювала Олена. Він помічав дрібниці: як Олена знала, який мультик улюблений у Софійки, як швидко заспокоювала її, коли та плакала, як готувала її улюблену молочну кашу саме так, як колись робила Анна. Ці паралелі були настільки частими, що Дмитро відчував легкий озноб. Чи це просто збіги? Чи це щось більше?
Одного вечора, коли Олена укладала Софійку спати, дівчинка міцно притулилася до неї. "Тьотя Олено, ти пахнеш як моя матуся", — прошепотіла вона, заплющуючи очі. Олена завмерла. Цей запах – суміш польових квітів та ванілі – був її улюбленим парфумом. Але вона ніколи не говорила про це Софійці. І тоді в її голові промайнуло одкровення, яке перевернуло весь її світ: те саме відчуття, та сама знайомість, той самий запах... невже це можливо? Невже серце Анни, що б'ється в її грудях, несе в собі не лише життя, а й її пам'ять, її любов? Це було надто божевільно, щоб бути правдою, але надто відчутно, щоб ігнорувати.