Розділ 4

Після зустрічі в парку, життя Дмитра та Олени почало дивним чином переплітатися. Спочатку це були короткі повідомлення: Олена питала, як почувається Софійка, Дмитро дякував за її доброту. Потім дзвінки стали частішими. Вони говорили про буденні речі, про роботу, про новини, але кожен раз Дмитро відчував, як його тягне до цього голосу, до цієї жінки, яка так несподівано увірвалася в його самотній світ.
Олена теж не могла ігнорувати цей дивний зв'язок. Кожного разу, коли дзвонив Дмитро, її серце наповнювалося незрозумілим теплом. Здавалося, ніби щось всередині неї впізнає його, ніби повертається додому. Вона ловила себе на думці, що чекає на ці дзвінки, на історії про Софійку, на його стриманий, але щирий сміх. Їй подобалася його відповідальність, його батьківська любов, і та прихована вразливість, яку вона в ньому відчувала.
Софійка стала головною причиною їхніх зустрічей. Вона постійно просила "тьотю Олену", і Дмитро не міг відмовити своїй доньці, яка вперше за довгий час знову світилася від щастя. Вони почали ходити разом у зоопарк, до дитячих кафе, на прогулянки в парк. Кожного разу Олена відчувала, як її зв'язок із Софійкою міцнішає, стає глибшим. Дівчинка обіймала її так міцно, ніби боялася, що Олена зникне. І кожного разу Олена відчувала той самий сплеск знайомих почуттів, коли Софійка притулялася до неї, чи просто брала за руку. Це було як відлуння чиєїсь іншої, але такої рідної любові.
Одного вечора, після чергової прогулянки, коли Софійка вже спала, Дмитро та Олена сиділи на кухні, п'ючи чай. У кімнаті панувала тиша, переповнена невисловленими емоціями.
"Дякую вам, Олено, — тихо промовив Дмитро, дивлячись на її руки, що тримали чашку. — Я не знаю, що б я робив без вас. Софійка... вона знову почала сміятися".
Олена підняла на нього погляд. "Мені теж добре з вами, Дмитре. З Софійкою... я відчуваю себе так, ніби ми знайомі вічність".
Ці слова викликали в Дмитра дивний трепет. Він теж відчував це. Не просто симпатію чи вдячність, а щось набагато глибше, щось, що виходило за межі логіки. Він відчував її рідною, хоча розум опирався цьому. Це було схоже на ті перші дні з Анною, коли кожен дотик і погляд здавалися долею.
"Я знаю, це може звучати дивно, — продовжив Дмитро, набираючись сміливості. — Але... іноді мені здається, що я знаю вас, щось у вас... дуже знайоме". Він дивився їй прямо в очі, шукаючи відповіді.
Олена відчула, як її щоки заливає рум'янець. Це ж те саме, що відчувала і вона! Її серце почало битися частіше. "Я... я теж так відчуваю", — прошепотіла вона, не відводячи погляду. Вона згадала ті дивні спалахи спогадів, ті раптові емоції, які не були її власними. Чи може це бути пов'язано? Чи може їхній зв'язок мати якесь пояснення? Думка про це була настільки абсурдною, наскільки й привабливою.
Вони сиділи в тиші, кожен зі своїми думками, зі своїми нерозгаданими відчуттями. Напруга в повітрі була майже фізичною. Дмитро раптом зрозумів, що його рука простягається до її руки на столі. Він торкнувся її пальців – тепло, м'якість. Їхні погляди знову зустрілися, і в цьому погляді було стільки запитань, стільки невисловлених слів, стільки болю та надії. Вони обоє відчували, що стоять на порозі чогось великого, незвіданого, що змінить їхні життя назавжди.