Розділ 3

Софійка, здавалося, одразу відчула в Олені щось неймовірне. Вона відпустила руку батька і зробила крок назустріч жінці, що так несподівано з'явилася в їхньому житті. У її великих, довірливих очах блищала надія. "Тьотя... а ти добра?" — прошепотіла вона, зовсім не соромлячись.
Олена відчула, як щось всередині неї стискається від ніжності. Ця маленька дівчинка з очима, які чомусь здавалися їй такими знайомими, викликала в ній непереборне бажання обійняти її. "Я намагаюся бути доброю", — усміхнулася Олена, і її усмішка була такою щирою, що Дмитро мимоволі завмер. У ній було стільки тепла, стільки світла, якого він так давно не бачив.
Софійка простягнула ручку. "Хочеш зі мною погратися?"
Дмитро хотів було заперечити, відчуваючи ніяковість. Він не звик до такої безпосередності від своєї доньки, особливо з незнайомими людьми. Але погляд Олени був таким запрошуючим, таким спокійним, що він не зміг відмовити. "Софійко, будь ласка..." — почав він.
"Все гаразд", — перебила його Олена, присідаючи навпочіпки, щоб бути на одному рівні з дівчинкою. "Звісно, хочеш, щоб я почитала тобі книжку?"
Софійка радісно кивнула, а потім, ніби забувши про все на світі, притулилася до Олени, обхопивши її за шию маленькими рученятами. Для Дмитра це було шоком. Його донька, яка після смерті Анни стала такою замкнутою, тепер так легко йшла на контакт з незнайомкою. Він дивився на них, і в грудях у нього зародилося дивне відчуття – суміш здивування, вдячності та ще чогось невловимого, що лякало і притягувало водночас. Він відчув тепло, що походило від цього несподіваного обійму. Тепло, яке він востаннє відчував, коли обіймав Анну.
Олена ж відчула, як у той момент, коли Софійка притулилася до неї, її серце забилося шалено, ніби впізнаючи рідну душу. Це було не просто тепло, а потужний вибух любові, туги та захисту. Вона відчула прилив емоцій, які їй не належали, але які вона відчувала так гостро, ніби вони були її власними. На мить у її голові промайнув уривок спогаду: дитячий сміх, запах польових квітів, сонячний промінь, що танцює на світлому волоссі. Вона відразу відкинула це як марення, але відчуття знайомості з цією дитиною не зникало.
Вони провели в парку ще годину. Олена читала Софійці книжку, а потім вони разом будували замок з піску. Дмитро спостерігав за ними збоку, майже не втручаючись. Він бачив, як на обличчі його доньки знову з'явилася та сама безтурботна радість, яка була до трагедії. А ще він помічав, як часто Олена дивилася на Софійку, і в її погляді було стільки ніжності, стільки глибокого, майже материнського почуття. Він не міг цього пояснити.
Коли сонце почало хилитися до обрію, Дмитро зрозумів, що час прощатися. "Ми, мабуть, підемо", — сказав він, відчуваючи дивне небажання розлучатися.
Софійка міцно обійняла Олену. "Ти прийдеш ще?" — запитала вона, і в її голосі бриніла надія.
Олена посміхнулася, і її очі знову зустрілися з очима Дмитра. "Якщо твій тато дозволить, то, можливо, так", — відповіла вона, і в її голосі була прихована нотка питального виклику.
Дмитро відчув легке збентеження. "Я... дякую вам. Софійка сьогодні дуже щаслива", — він ледве вимовив ці слова, але в них було стільки щирості, стільки відчайної потреби в цьому щасті для його доньки.
Вони обмінялися номерами телефонів, ніби за давньою звичкою, хоча розумом Дмитро не міг пояснити, навіщо це робить. Проте його серце, здавалося, вже прийняло рішення. Він відчув, що ця зустріч не була просто випадковістю. Вона була початком чогось нового, незрозумілого, але такого необхідного. Коли вони з Софійкою йшли додому, дівчинка розповідала про "добру тьотю" і щось, що Дмитро не міг розібрати. "Тату, вона ніби мама", — раптом сказала Софійка, і ці слова відгукнулися в ньому дивним, майже містичним відчуттям.