Розділ 1

Світ розсипався на друзки в одну мить. Той вересневий ранок, пронизаний ще теплим, але вже осіннім сонцем, мав стати звичайним. Дмитро пам'ятав його похвилинно: легкий поцілунок у щоку Анни, її слова "Я швидко, коханий", дзвінкий сміх маленької Софійки, що будувала вежу з кубиків. А потім – дзвінок. Той самий дзвінок, що прорізав тишу його світу, як гострий ніж. Голос у слухавці був спокійний, майже байдужий, але слова врізалися в мозок Дмитра з нестерпним болем: "Ваша дружина, Анна Сорокіна... дорожньо-транспортна пригода... на жаль..."
Решта була як у тумані. Лікарняні коридори, стерильний запах дезінфекції, обличчя лікарів, на яких читалася безнадія. Софійка, яка не розуміла, чому мама не приходить, і кожного вечора запитувала: "Тату, де матуся?" Дмитро обіймав її тремтячими руками, шепотів щось про "мама скоро повернеться", а сам відчував, як його власне серце стискається від болю, від усвідомлення того, що Анни більше немає. Її усмішка, її сміх, її ніжні руки – все це стало лише спогадами, що боляче обпікали душу.
Через кілька днів, коли біль, здавалося, вже не міг бути сильнішим, до нього підійшов літній лікар із втомленими очима.
"Пане Дмитре, – почав він тихо, – ваша дружина... вона була донором органів. Її серце... ми знайшли реципієнта. Жінка, молода, у неї було дуже мало шансів... але завдяки Анні вона житиме".
Дмитро відчув дивне, суперечливе почуття. Гордість за Анну, яка навіть після смерті дарувала життя, і водночас – новий, гострий укол болю. Її серце. Її серце продовжує битися, але не для нього, не для Софійки. Ця думка була майже нестерпною. Він кивнув, не в змозі вимовити ні слова. Що він міг сказати? Це був вибір Анни, її благородне рішення, прийняте задовго до цієї трагедії.
Наступні місяці були порожніми, сірими. Дмитро з головою поринув у виховання Софійки, намагаючись замінити їй маму, бути і батьком, і матір'ю водночас. Він читав їй казки на ніч, заплітав косички, вчився готувати її улюблені млинці. Але в її очах, таких схожих на очі Анни, він бачив тугу. Софійка стала більш мовчазною, часто просто сиділа, обійнявши плюшевого ведмедика, і дивилася у вікно. Вона потребувала маминого тепла, якого Дмитро, з усім його бажанням, не міг їй дати.
Час лікує, казали йому. Але Дмитро відчував, що його рана ніколи не загоїться повністю. Він навчився жити з цим болем, як із постійним супутником. Кожного ранку, прокидаючись, він відчував порожнечу поруч. І кожного вечора, вкладаючи Софійку спати, він згадував Анну. Її пам'ять була живою, але її відсутність була відчутною, як фантомний біль. Він не знав, що доля вже готує для нього та його доньки зустріч, яка змінить все. Зустріч із серцем, що продовжувало битися.