ТВОЄ РІШЕННЯ, МІЙ ХІД

З кімнати зникло все, окрім столу і двох стільців. Вона з’явилася у кутку біля дверей і тихо підійшла до Нього. На ЇЇ обличчі була та сама посмішка, від якої Він забував майже усе на світі. І зараз, дивлячись на цю посмішку, Він відчував як по Його тілу розтікається тепло.

- Привіт, - пересохлими губами ледь промовив Він. Йому було дуже лячно, що Вона не відповість і просто розтане у напівмороці, але цього не відбулося.

- Привіт!

- Я так радий тебе бачити.

Замість відповіді Вона підійшла до столу, плавно присіла на стілець, і повернулася профілем до нього, ніби розглядаючи стіну навпроти. Йому чомусь згадалося ті часи, коли Він дуже боявся підійти до Неї і заговорити. Тоді Він міг годинами розглядати Її у профіль, спостерігаючи найменші зміни на Її обличчі. І саме такою Вона найчіткіше закарбувалася у Його пам’яті.

- Мені теж приємно знову зустріти тебе.

На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарешті, Вона повернулася до Нього обличчям, і видихнула: «Мій хід», явно звертаючись не стільки до Нього, скільки до себе. Потім взяла зі столу гральний кубик, легким порухом кинула його на поверхню, перемістила фігурку на кілька клітинок уперед, після чого взяла зі столу свій набір карток, який залишився ще з минулого разу. Він же просто уважно спостерігав як Вона в черговий раз пробігає очима по картках, як змінюється при цьому її обличчя, як стискаються при цьому її губи. І ось воно – рішення прийняте. Вона кладе картку на стіл і починає читати. Її голос повільно заповнює всю кімнату:

- Був у місті Каїрі один купець, що володів великим майном і мав успіх у торгівельних справах…

Був у місті Каїрі один купець, що володів великим майном і мав успіх у торгівельних справах як ніхто в Місрі. Якось зв’язав він тюки, підготував товари й разом із слугами поїхав до іншого міста, щоб ці товари вигідно продати. І коли вони зробили привал на першій зупинці, то поряд почули відчайдушні крики про допомогу. Почали вони шукати місце, звідки йдуть ці крики, доки не знайшли глибоку яму, на дні якої стояв старий у подраному вбранні.

- Хто ти такий і як ти сюди потрапив? – запитав у старого купець.

- Я Абу Саід аль-Малік ібн Ома́р аль-Басрі, відомий лікар, мудрець і вчений. Більше десяти років я був радником при нашому славному халіфові, та як став старий і розум мій почав притуплюватися, то пішов зі служби і відправився у мандри. Але тут на мене напали розбійники, вбили або розігнали моїх слуг, а мене самого пограбували, побили та кинули у цю яму помирати. Тож звертаюся до тебе, правовірний, - урятуй мене з цієї біди.

- Не знаю, не знаю, - відповів купець, - з виду ти схожий на обірванця, якого могли вкинути в яму і за якусь провину, - а потім додав, - Якщо ж ти був дійсно радником у нашого славного халіфа, то порадь мені, де відшукати багато вартісного товару й не витратити на це ані дирхема. Тоді я повірю, що переді мною дійсно радник халіфа, а не якийсь обірванець.

Певний час старий на дні ями мовчав, але потім відповів:

- Поряд із Оазисом Бахарія є гора – схожа на стіл. Якщо опівдні стати рівно посередині між цією горою та найближчим роздоріжжям, щоб одне плече вказувало на гору, а інше – на роздоріжжя, то власна тінь укаже напрям у долину, де в давнину відбулася велика битва. Якщо прийти в цю долину опівночі, то земля відкриє те, що залишилося після цієї битви – коштовну зброю, мідні щити, шовкові плащі і знамена…

- А чи не брешеш ти мені, Саід аль-Басрі, щоб урятувати себе?

- Хай покарає мене Всевишній, якщо я брешу. Але має попередити, що зброю, щити та знамена ти можеш брати, але не смій нічого чіпати з інших речей у полеглих воїнів, бо інакше тобі те добро не надасться.

- Добре, Саіде аль-Басрі, я вірю тобі, - сказав купець, і наказав своїм слугам витягти старого з ями, нагодувати та дати кілька динарів на дорогу.

А купець, відправивши слуг із товаром далі, сам повернувся в Каїр, дістав трьох витривалих верблюдів і відправився до оазису Бахарія, де відшукав напрям у долину, як і вказав йому аль-Басрі. А як почало сутеніти, то вирушив туди. Рівно опівночі прибув він на те місце і побачив поле бою, де лежали кістяки загиблих воїнів. У руках вони мали мечі, прикрашені золотом, дорогоцінним камінням та слоновою кісткою, списи, на яких розвивалися шовкові знамена, та мідні щити. На головах вони мали майстерно викувані шоломи, а на плечах – дорогі гаптовані плащі. І було їх так багато, що купець пошкодував, що узяв тільки трьох верблюдів. Довго він збирав зброю та шовк, обережно знімаючи їх із полеглих воїнів, бо пам’ятав пересторогу аль-Басрі. Але наостанок, коли верблюди вже були під зав’яз навантажені коштовною зброєю та шовком, на пальці одного із кістяків купець угледів золоту коштовну каблучку. І подумав тоді купець: «Я вже й так багато вивезу звідси, то якщо прихоплю ще й цю каблучку, це нічого не змінить», і взяв її собі. Після цього із навантаженими верблюдами вирушив у напрямку додому.

Та як тільки зійшло сонце, то з першими його променями  золото в каблучці перетворилося на глину, дорогоцінна зброя – на дерев’яні штахетини, а шовк – на жмутки соломи. Гірко заплакав тоді купець, клянучи свою жадібність. Скинув він усе з верблюдів обабіч дороги і попрямував назад додому,оплакуючи втрачену вигоду. І був той день для купця сповнений гіркоти і жалю...