Розділ 17

КОРА

– Аааа. Який бісячий дракон!! – не витримала і закричала просто на весь голос.

– Ти чого це тут репетуєш? – вибігла зі своєї кімнати Селеста. 

– Глянь що він мені прислав, – тицьнула пальцем на тацю з тою полуницею і хусткою. 

– Ахаха. Фу, яка банальщина, – зареготала сестра. – Це від Каспіана? 

– А хто ще має це кляте право хустки крім нього й Іллая? Бабій Каспіан обрав мене собі за іграшку у цьому сезоні, – зі злістю дивилася як Селеста смакує полуницею. 

– Але смачно, – мовила вона з набитим ротом. 

– Хоч ти не дратуй, – скривилася я. 

– Я просто спокійна за тебе, сестричко, – хмикнула Селеста. – Тут більше дракона варто пожаліти. Він ще не знає хто з ким грає, правда ж? 

– Він мене бісить, – пирхнула, не втримавшись. 

У двері знов постукали. Нам з Селестою принесли замовлений мамою обід, але апетиту в мене не було. Так і схудну у цьому маєтку до бажаних форм. 

– Він хоч не прикидається хорошим хлопчиком, – пробуркотіла сестра з повним ротом.

Я відмахнулася від неї й пішла до себе у кімнату. Там вмостилася на широкому підвіконні, як колись полюбляла робити в дитинстві.

От чого він за мене вчепився? Невже дійсно думає, що може отримати від мене щось більше, ніж поцілунок? І Звідки Каспіан знає Арона? В брата було купа знайомих і він намагався налагодити наше життя будь-яким чином. Можливо Арон звертався до Каспіана за допомогою? Не хотілося б щоб це було правдою. 

А ще ж є дивний натяк дракона про мою мету перебування у його маєтку… Треба бути максимально обережною. Я не маю права на помилку і поки мене нема у чому запідозрити. 

На вечерю я не пішла, поскаржившись на погане самопочуття. Лиш вийшла з кімнати, щоб вхопити щось з таці, принесеної нам на обід. Селеста під'їла майже усю полуницю в шоколаді, на яку я й дивитись не могла. 

Це так якось вульгарно. Гірше було б аби мені квіти з хусткою принесли. Зірвані квіти взагалі не люблю. Вони мають рости у клумбах і там дуже приємно ними любуватись. А зірвані квіти це не романтично – це їхня смерть. Нащо комусь дарувати створіння при смерті? 

І я чесно просто хотіла заснути вночі та не думати про дивне побачення на світанку з драконом. Але спочатку прокинулась від сновидіння, в якому мене цей Каспіан… Ох, краще не згадувати. Клятий дракон, а в мене вже давно не було стосунків. От і сняться усілякі дурниці. 

Коли наступного разу спробувала заснути, то мене закинуло у ще більший кошмар, де я тікала від переслідувачів, тримаючи в руках серце дракона і вже розуміла, що не встигаю втекти й врятувати Арона.

Третій раз я вже й не намагалася заснути тому на світанку була втомленою і розлюченою – найкращий настрій для побачень…

Не знаючи чого від Каспіана очікувати, я одягла просто легку шовкову світло-зелену сукню з відкритими плечима, але зі шкіряним широким поясом, в якому були потаємні кишеньки. Я туди кілька захисних амулетів, які мені ще від бабці нашої дістались, поклала. Тепер Каспіан не зможе мене застати зненацька, навіть магічною обітницею мовчання. Моя обітниця не діятиме просто. Люблю я такі маленькі та дуже корисні артефакти й навіть свою особисту колекцію маю. 

Моя помічниця невдоволено сопіла, поки проводила мене на місце, де я маю з драконом зустрітись. Тому що я відмовилася наводити, як вона висловилася – марафет. Обійдеться дракон і без марафету. Ще я спозаранку не фарбувалася та зачіску не робила. 

– Куди ми постійно підіймаємося? – запитала в дівчини, коли четвертий поверх вже був позаду, а сходи зробилися трохи вужчими. 

– На дах. Каспіан там вас вже чекає, – шокувала мене дівчина. 

– На дах? Фені, ти чому мовчала про це раніше? – справедливо обурилася. 

– Ви не запитували і я вирішила, щоб для вас це був сюрприз. 

– Що можна взагалі на даху робити? Що це за побачення таке? Дурість якась. Божевілля, – я за обуренням хотіла приховати своє хвилювання. 

В мене в житті є дві найбільші фобії – коні й страх висоти. 

– Та ви так сильно не хвилюйтеся, – помітила мій стан Фені. – Там на даху не відкрита зона. Там велика оранжерея розміщена просто.

Мене ця інформація не дуже заспокоїла, але все-таки дихати стало легше. 

Від п'ятого поверху сходи на гору були такими вузенькими, що можна було підійматись ними лише по черзі. Служниця йшла першою і вона ж відкрила єдині двері, до яких вели ці сходи. 

– Далі мені не можна, – повідомила вона мені.

– Дякую, Фені. Далі я сама, – мовила та зробила крок в оранжерею. 

Набрала повітря повні груди й різко видихнула, беручи таким чином себе в руки. Я не повинна показувати дракону свою слабкість. 

Спочатку навіть не розуміла де знаходжусь, бо очікувала багато світла, скляну стелю і стіни та купу квітів, а потрапила у приміщення, де в темряві ледь можна було роздивитись силуети полиць. Та потім я помітила смужку світла і пішла до неї. Це була щілина між дверима й одвірком. 

А за цими дверима було те, що я й очікувала побачити – багато світла, зелені, квітів і скляні стіни та стеля.