Розділ 16

КОРА

Прогулюватись далі після такої зустрічі з драконом я сенсу не бачила. Думки, як ті полохливі метелики, лоскотали мою бідолашну голівоньку і я вже саму себе почала дратувати.

А що як він знає про мій план? А яку гру той дракон зі мною затіяв? Звідки він знає Арона? Чому взагалі вчепився за мене? Обрав собі чергову іграшку? Як тепер мені бути й чому мені так сподобався той клятий поцілунок? 

Так. Собі дуже важко брехати. Вже майже до наших з Селестою покоїв дійшла, а в середині все ще й досі стискаються нутрощі від одного спогаду… 

Просто я давно такого не відчувала, ось і все… 

А чи відчувала щось подібне взагалі? З Роєм в нас все починалося з дружби та милих залицянь, а тут… Тут нічого, крім бажання. 

Різко потрусила головою, відганяючи від себе думки про дракона, і відчинила двері до наших покоїв. 

– Швидко щось ти погуляла, – ліниво відгукнулася Селеста, валяючись на дивані у вітальні та роздивляючись стелю. 

Мами й Лілі тут вже не було. 

– Для першого разу достатньо, – відповіла, сідаючи поруч та закидаючи її ноги собі на коліна. – А де всі?

– Посварили мене та й пішли кудись. Певно на ту кінну прогулянку, – зітхнула сестра, продовжуючи гіпнозувати стелю.

– А ти чому не пішла? – поцікавилася я, знаючи як сильно сестра любить коней, але через наші скрутні сімейні обставини давно не мала можливості кататись на них.

– Бо настрій в мене зараз такий, що як я осідлаю коня, то поскачу галопом і ніхто вже нас з конем не знайде.

– Ти хоч мені можеш розповісти що там в тебе з тим Іллаєм трапилося? 

– Та гад він драконячий, – знов зітхнула Селеста. – Потягнув мене у своє місце сили, там дещо розповів… потім дещо запропонував, але я відмовилася. А він змусив мене дати магічну обітницю мовчання. 

– Змусив? Тебе змусив? – звісно ж не повірила я. 

– Я теж зайвого наговорила, тому мені було вигідно… Ай, дідько! – сестра різко сіла і потім, підскочивши на ноги, почала нарізувати кола по кімнаті. – Це взагалі несправедливо! Аби не Лілі, я б відправила того Іллая на болото гнилички збирати, бо мені особисто байдуже чи лишуся я до кінця літнього сезону у їхньому маєтку. Я ж заради сестри ту обітницю мовчати дала, бо інакше він би легко нас усіх після першого балу додому відправив. 

– Що ж він міг такого в тебе попросити, – мовила я більше сама до себе, адже Селеста все одно не може мені відповісти.

– Повір, нічого хорошого, – сестра роздратовано схопила графин з водою і, наливши її у склянку, випила за кілька ковтків. – Я дурепа, бо сама ж у його пастку полізла, а потім вже було пізно… Цей Іллай певно ще гірше за свого брата. Той хоч не від кого не приховує свою істину натуру. 

– Ти сказала, що він ні на кому не одружиться… Але ж це неможливо. Дракони мають обрати собі пару до кінця сезону. В них вибору іншого немає. 

Селеста витріщила на мене очі, усім своїм тілом показуючи, що я вже близько до розгадки. 

– Якщо він не одружиться, то в нього певно є якась вагома причина…

Склянка сестри голосно стукнула об стіл.

– В нього хтось є! Дівчина якась! – вигукнула я. – Але батьки проти й не лишили йому вибору…

– Я не можу тобі нічого сказати, – зітхнула полегшено Селеста і я з цієї реакції зрозуміла, що на правильному шляху. 

– А що ж він тоді в тебе міг попросити? Тільки не кажи, що запропонував стати фіктивною нареченою, – хмикнула скептично, думаючи, що просто жартую, проте Селеста завмерла і просто потім пішла до своєї кімнати.

– Я мовчу. В мене обітниця, – пролунало за дверима. 

Я шоковано відкинулася на спинку дивану. 

Він запропонував їй фіктивний шлюб, щоб викрутитись у цій ситуації й лишитися зі своєю коханою. Селеста звісно ж відмовилася і тепер не може це навіть про це все нам розповісти.

Кляті дракони.

Один лізе з поцілунками, інший фіктивні стосунки через власну вигоду пропонує. От навіть совість мене не буде мучити, коли я знайду і викраду їхню сімейну реліквію. Але одну проблему буде важко ігнорувати – Лілі. Вона так щиро вірить, що має знайти на цьому відборі своє кохання… Мріє про того паскудника Іллая, а він зовсім не той за кого себе видає. 

Як їй розкрити правду? Адже будь-які мої вмовляння та пояснення вона просто не буде сприймати серйозно. Впертість – ось ця риса притаманна нам трьом. 

З власних думок мене витягнув тихий стукіт у двері.

– Проходьте, – дозволила я й у кімнату з тацею увійшла моя від чогось дуже щаслива помічниця. – Що це там у тебе? – запитала я, підіймаючись.

– А це вам, – радісно всміхнулася вона. – Сам Каспіан мені це доручив принести.

На імені дракона в дівчини аж ноги підкосилися і голос затремтів. 

– А радісна чого така? – запитала, намагаючись не кривитись від полуниці у шоколаді, з якої ще й було сердечко на тарілці сформовано. 

– То ж хустка, – вона вказала на білий клаптик, який стирчав з-під конверта. – Ви йдете на побачення з самим Каспіаном.