Розділ 14

КОРА

Повернулася у наші з Селестою покої голодна і роздратована. Рой це дійсно проблема. Мені треба зосередитись на своїй меті й поступово починати пошуки… натомість я гніваюся через присутність колишнього. 

Сподівалася, що хоч якогось сиру з'їм з таці, яку нам на сніданок приносили, але де там. Все вже забрали. 

Вирішила трохи прилягти й дочекатись поки усі відправляться на кінну прогулянку і я зможу пошукати місцеву бібліотеку, а насправді, прикриваючись цим, почати досліджувати маєток. 

Лягла… закрила очі… і вже за звичкою ментально погукала його:

“Арон”

Не відгукнувся, як і сотні спроб до цього. Мій брат мовчав. Так. Мовчав. Не помер. Не зник і не розчинився у свідомості чудовиська. Я собі вже давно вирішила – він просто мовчить, а коли зможе, то знову зі мною заговорить… Як колись… Коли ми мали з ним найміцніший у світі ментальний зв'язок…

“Не хочеш зі мною говорити” – промовляла я подумки, а з очей вже котилися сльози. Рідко собі дозволяю таку розкіш, але інколи вони просто не можуть в мені триматись.

“Арон! Дідько! Ти маєш хоч трохи бороти того звіра!! Я хочу почути тебе! Хочу знати за що я борюся! Розумієш?! Мені треба знати, що я недарма ризикую своєю репутацією і своїм життям. Мені треба знати, що ти ще є…”

Я ментально кричала й уявляла як схопила б брата та трусила б його, поки він не прийшов би до тями. 

“Ко...”

Завмерла і дихати перестала. Не розуміла чи це мені почулося, чи справді це був він… його голос. 

Схопилася на ноги, витерла сльози, нервово заходила по кімнаті.

Я настільки хотіла його почути, що могла просто підсвідомо додумати те “Ко”. Серце колотилося вже десь у горлі і я не могла мислити логічно. Просто хотілося вірити – це мені не привиділося. Можливо… можливо мій відчайдушний крик пробив броню свідомості чудовиська? А може Арон там веде боротьбу, про яку ніхто й не здогадується? 

Вони всі відмовилися від нього, бо думають що брата вже не повернути, а я ні, бо знаю що Арон не з тих, хто так просто здається. 

Коли раптово помер батько і ми дізналися про усі кредити, які він брав, щоб потягнути звичний для нас спосіб життя, який вже ніяк не міг закрити доходами від прибутку наших родинних аптек, саме Арон не дав нам впасти духом. Він за кілька днів з веселого вісімнадцятирічного хлопчини перетворився на справжнього чоловіка. Він, а не мама… домовлявся з кредиторами. Він спромігся продати наш розкішний маєток за хорошою ціною і виплатити майже усі борги. Він знайшов для нашої родини дійсно непоганий будиночок, хоч і менший за розміром, але з новим ремонтом. 

Саме Арон працював і вдень, і вночі, поки мама намагалася прийти до тями й прийняти той факт, що ми вже не маємо того статусу у суспільстві як раніше. 

Він ніколи не здавався. І навіть останній його вчинок це не злочин, а свідчення боротьби за нас… за наше майбутнє. Він просто довірився не тій людині й дуже жорстоко за це поплатився, перетворившись на монстра і втративши себе.  

– Коро? – почула я голос Селести у вітальні й махнувши кілька раз головою, щоб відігнати від себе важкі спогади, вийшла зі спальні до сестри.

– З поверненням, – мовила я якомога бадьоріше. – Як там твоє побачення? Іллай хоч живий лишився?

– Живий, – дещо схвильовано відповіла Селеста. 

Тільки тепер я звернула увагу на її дивний стан.

– Щось трапилося? – підійшла ближче до неї. – Ти якась дивна…

– Все нормально, але, Коро, цей Іллай…

– Що там з Іллаємм? – раптом двері з коридору відчинилися і в кімнату зайшла мама з Лілі. 

– Ви вже пообідали? – забрала її увагу на себе, бо бачила як Селеста здригнулася і не бажає зараз говорити відверто. 

– Пообідали. Попросила служницю принести вам до кімнати трохи їжі. І якраз хотіла тобі сказати про це. Так що там з Іллаєм, Селесто? Мені з тебе кожне слово витягувати клішнями? – мама вмостилася на дивані, демонструючи свій настрій все детально обговорити, а Лілі продовжувала стояти біля дверей, ніби вагаючись чи хоче вона все це чути. 

– В тебе там глина, – тихо мовила Лілі, вказуючи на руку Селести. 

– Що? Ааа. Дідько! Таки забруднилася, – наче сама до себе пробуркотіла сестра. 

– Ви з ним робили щось з глини? – запитала Лілі, не дуже зацікавлено, але її голос тремтів і видавав хвилювання своєї господарки. 

– Так, але це неважливо, – відмахнулася Селеста й, швидко підійшовши до Лілі, схопила її за руки та заглянула в очі. – Зараз мають значення тільки мої слова, сестро, і я дуже хочу, щоб ти мене почула. Іллай тобі не пара. Краще вже придивляйся до когось іншого, якщо так прагнеш буди дружиною дракона. А про Іллая просто забудься.

В кімнаті повисла давка тиша

– Я знала, – чомусь всміхнулася Лілі. – Я так і думала. Я знала, що ти в нього закохаєшся. Це так передбачувано, Селесто. А ви всі мене вмовляли – це просто звичайне побачення…

– Щоо! – здивована сестра аж на кілька кроків від Лілі відійшла. – З чого ти зробила такі висновки? Лілі, почуй мене. Іллай… Він не той, за кого себе видає. Він тобі не підходить…