Розділ 13

КОРА

Поки Селеста все ще була на побаченні, ми прийшли обідати на велику білу терасу, прикрашену квітами та оснащену крижаними кристалами – рідкісними артефактами, які рятують від задушливої спеки. 

Я з цікавістю роздивлялася їхні ідеальні грані та спочатку не помітила, що столиків не так і багато на терасі.

– Нас розділили, – тим часом зазначила більш спостережлива мама. – Певно забагато цього року дівчат. 

– А що як інших вже відправили додому? – висловила припущення Лілі, яка все ще була засмучена та навіть трохи квола через побачення Селести й Іллая. 

– Рано ще, – спокійно відповіла їй мама, сідаючи за столик біля в'юнкого плюща, який утворював живу стіну та захищав від прямих сонячних променів. – Спочатку за всіма правилами має відбутись бал знайомства, після якого у маєтку лишаться тільки дівчата, а батьки, скоріш за все, поїдуть додому. Коли учасниць не так багато – всі лишаються до завершення сезону, але цього разу певно я точно поїду додому. І я чула, що дійсно є практика відправляти з батьками тих, хто однозначно не підходить…

Я, слухаючи це, легенько всміхнулася, радіючи, що тут немає Селести. Вона б точно затіяла з мамою суперечку стосовно того хто ще кому там не підходить.

– Тоді мене можуть відправити з тобою додому, – важко зітхнула Лілі.

– Годі вже цього відчаю, – шикнула на сестру мама. Тихо шикнула, бо на терасу почали заносити перші страви й, хоч ми цього разу були самі за столиком, але й тераса не така велика, тому відстань між кожним столом дозволяє чути про що за ним говорять. 

Я ж взагалі запхала голову в плечі, побачивши хто саме нам усім складатиме компанію за обідом – на терасу вийшов скорпіон Сіллар і ведмідь Рой. От як тепер уникнути розмови з ним? 

Мама, завидівши цю парочку, яка відразу ж сіла за найближчий до них столик, почала якось нервово озиратись та ніби роздивлятись уважно усіх присутніх.

– Мамо, щось не так? – занепокоєно запитала Лілі і я їй була вдячна, бо в мене те саме крутилося на язиці, але мама навряд чи звернула б увагу на моє запитання.

– Драконів немає. Ніяких… Я дивлюся хто тут ще крім нас є, – задумливо відповіла мама. 

Я теж уважніше глянула навколо.

– Тут як мінімум троє дівчат з сумнівною репутацією, – примітила я тих, хто колись був замішаний у світських скандалах. 

– А сімя Лертонів ще бідніша ніж ми, – мовила мама.

– Тут зібрали претенденток на повернення додому, – зробила висновок Лілі.

 – Скоріше претенденток у дружини скорпіону та ведмедю, – виправила сестру мама. 

Я лиш голову нахилила над соковитим стейком з овочами, який нещодавно поставили кожній з нас. Апетит пропав остаточно. Мені тут тільки з'ясування стосунків з Роєм і не вистачало. 

Коли я, залучивши кількох своїх друзів, не зовсім законно вибивала для нашої родини запрошення на цей сезон, то й уявити не могла, що доведеться у домі драконів зіткнутись з колишнім, який розтрощив мою віру у кохання. 

В мене є інша мета тут, але тепер я змушена дивитись, як з радісною усмішкою до нас наближається Рой. 

– Тримай себе у руках, – тихо наказала мама, коли теж примітила ведмедя.

Лілі лиш занепокоєно глянула на мене. Бідна моя сестричка. Вона зараз більше схвильована ніж я. Лілі просто пам'ятає як жахливо я себе почувала… Проте біль не може горіти вічно. Там де раніше палало, зараз лишився тільки попіл.

– Мої щирі вітання родині Сентерес, – бадьоро звернувся до мами ведмідь, сідаючи навпроти мене.

– Вітаю, Рой. Сміливо з твого боку, – холодно мовила мама. – Ще зовсім недавно ти удавав, що ми невидимі. 

– Витончено, пані Сентерес, – хмикнув Рой. – Але я заслуговую на це. Та тепер всі негаразди в минулому. Правда ж? 

На останніх словах він погляд перевів на мене. 

Беру склянку з лимонадом і, поки Рой чекає від мене відповіді, смакую кислуватий напій.

– Правда, – погоджуюсь, спокійно витримуючи його цупкий погляд. – Все давно в минулому. 

– От і чудово, – видихає та посміхається ведмідь. – То що, Коро, прогуляємось після обіду? Всі збираються на кінну прогулянку, але я пам'ятаю як ти сильно боїшся коней…

– Ні, – відповідаю холодно. – Не прогуляємося, Рой. 

– Але ж…

– Ти певно мене не зрозумів? – мило йому всміхаюся. – Доведеться тоді роз'яснити, – награно зітхаю. – Я тут не для того, щоб з колишніми… знайомими гуляти…

– А для чого? – перебиває мене ображений Рой. – Невже хочеш покорити когось з драконів? – хмикає він скептично.

– Авжеж, – погоджуюсь, сама не розуміючи для чого. – Я буду зразковою дружиною одного з драконів, Рой. Але особисто тебе це ніяк не має стосуватись. 

Поки він шоковано на мене дивиться, я гордовито підводжусь і, поскаржившись на поганий апетит, швидко залишаю терасу. 

Фактично тікаю та мені байдуже на це, бо навіть моїй витримці може прийти кінець. Ні, жодних почуттів до Роя в мене не лишилося. Окрім образи. Перше кохання дійсно пройшло і він не викликає в мені ніякого хвилювання. Та от біль від зради близької мені людини на жаль нікуди не зник і триматись поруч з ним холодно та беземоційно дуже важко. Мені просто хочеться вхопити його за комір і кричати щосили, поки голос не зірву…