Розділ 12

СЕЛЕСТА

Зрозумівши, що він відчепиться тільки тоді, коли покаже те що збирався, я, зітхнувши, пішла за ним. 

Але дракон не збрехав. Вчергове повернувши, ми вийшли на круглу невелику площу, навколо якої щільно росли дерева, закриваючи своїми кронами небо. А посередині стояла дивна будова. Така ж кругла, як і площа, з двома маленькими вітражними вікнами та дахом, який мені грибний капелюшок нагадав. 

Виразно глянула на Іллая, а він чомусь радісно всміхався. 

– І? Що це за місце? – запитала роздратовано, не дочекавшись ніяких пояснень. 

– Це таке місце, де я бруд перетворюю на скарб, пані Сентерес. Глину – вірніше буде сказати.  

– Це що? Гончарня? – перевела здивований погляд на дивну споруду. 

– Ходімо, – махнув він мені рукою. – Покажу тобі своє місце сили. 

Він першим зайшов, відчинивши звичайні дерев'яні двері. А я не дуже й сміливо крокувала за ним. 

Тільки тепер мені до голови прийшла думка, що все якось неправильно. Ми наодинці, десь посеред великого парку і я зовсім його не знаю. 

Факт, що він з пристойної та заможної родини для мене нічого не значить, адже в мене є друзі серед столичних слідчих і я чудово знаю скільки злочинів не розкрито просто через те, що в них замішані дракони або наближені до них багатії.

– В тебе такий вираз обличчя, ніби ти мене боїшся, – промовляє він, уважно заглядаючи мені в очі. – Та хіба таке може бути? 

– Може, – відповідаю спокійно, прогулюючись гончарнею. – Я справді боюся… Боюся, що не зможу себе виправдати перед слідчими, коли раптом доведеться тебе вбити… захищаючись звісно. 

Він гортанно розсміявся, але я попередила. Нехай тепер сто разів подумає перед тим, як простягати до мене руки. 

Попри все, я не могла не підмітити очевидної краси цього місця. 

Гончарня була хоч і маленькою, проте дихала життям. Теплим, глиняним, справжнім. На лавках під стіною розписані ескізи та шматки глини. Крізь маленькі віконця проникає м'яке світло. На стелажах рівненькими рядочками стоять вже обпалені глечики, чашки, тарілки. Кожен виріб не схожий на попередній. Кожен особливий. Затримуюсь поглядом на візерунках, поки чітко відчуваю на собі його погляд…

А посередині кімнати стоїть гончарний круг – мов серце творчої оселі.

– Лілі тут сподобалося б, – шепочу тихо, роздивляючись інструменти, розкладені на маленькому столику. – Вона в нас дуже творча…

– А тобі, Селесто? Тобі тут подобається? – так само тихо запитав Іллай.

Він сперся об стіну біля одного в вікон і уважно слідував за кожним моїм рухом. Ніби вивчав…

– А мені просто важко зрозуміти твої мотиви, дракон. Нащо ти мене сюди привів?

– Колись я був такий різкий та грубий як ти, – він повільно наблизився до гончарного кола і так само повільно, ніби пестячи, провів по ньому пальцем. – Важко було тримати свої емоції в собі… Був надто вибуховим, доки не знайшов місце, де я можу бути собою. Місце мого спокою тут – у цій маленькій гончарні, серед бруду й у повні тиші…

– Свої слова назад я не заберу, – промовила вперто, хоч і вже розуміла що він мав на увазі – перше враження оманливе. 

– Я й не сумнівався, – хмикнув дракон, всміхаючись. – Просто хотів показати, а не пояснювати на словах. Я там, у маєтку, задихаюся, хоч навколо мене й розкіш, до якої я дійсно звик та не сприймаю її за щось особливе. Тут, у маленькій майстерні, на одинці зі своїми думками, по лікті у глині, окутаний задухою – я дихаю вільно. 

– Можливо ти хочеш, щоб я тебе пожаліла? Але це все, – обвела довкола рукою. – Це лиш твоя забаганка. Бруд? Ні. Це зовсім не той бруд. Ти тут пограєшся, а потім вимиєш руки й одягнеш костюм, де лиш ціна одного ґудзика дорівнює місячному бюджету нашої родини. Ти вільний, Іллай. Захотів собі маленьку гончарню – на наступний день вона вже буде збудована посеред парку. Чи не так? Все це немає нічого спільного з тими, хто втратив силу і статки. Ми раби суспільства. Ви ж, дракони, наші рабовласники. Так я бачу цей літній сезон. Ти скажеш мені, що я вільна і можу залишити маєток хоч зараз. Але це так не працює і ми обоє чудово розуміємо яка далі буде шириться за мною та моєю родиною слава. 

Не хотіла бути наскільки емоційною, але сама не розумію чому все це йому сказала. 

Іллай всміхнувся та почав повільно мені аплодувати. 

– Які глибокі слова поневоленої суспільними правилами змійки, – мовив він, поступово наближаючись до мене. – Ти справді цікава особистість, Селесто. Колюча, але цікава… Проте щодо волі ти дуже помиляєшся. Я ще більший раб, ніж ти, Селесто, – підходить надто близько, а я не збираюся робити крок назад. – Хочеш доведу тобі це прямо зараз? 

Погоджуюсь, махнувши головою. 

– Я запросив тебе сьогодні тільки тому, що відразу зрозумів – ти не претендуєш на місце моєї нареченої. Мені цікаво було пізнати тебе ближче. А щодо нареченої… Я не шукаю її, Селесто, бо вже давно заручений з найкращою у світі жінкою…