Розділ 8

– Не можна було вибрати щось світліше? – звернулася мама до Селести, яка теж одягла темно-синю сукню. 

Ми йшли сходами на вечерю. Попереду помічниця мами, потім вже ми за нею. 

– Сьогодні найсвітлішою буде наша Лілі, – пробуркотіла у відповідь Селеста, косуючи на світло-блакитну сукню сестри.

Я мовчки спускалася позаду всіх, чудово розуміючи – гнів мами направлений і на мене з моєю чорною сукнею, яку не дуже рятували сріблясті вкраплення.

– Це чергова неповага, – ніяк не заспокоювалася вона. – Сьогодні перша вечеря, а ви вдяглися ніби на поховання.

– Я обіцяла бути чемною, але щодо одягу домовленостей ніяких не було, – вперто стояла на своєму Селеста.

Моєї відповіді ніхто й не чекав, тому я просто роздивлялася розкішний інтер'єр дому драконів. 

Тут все буквально кричало про розкіш – від дорогоцінного каміння та золота у найнеочікуваніших місцях, до неймовірно реалістичних скульптур, які, здається, варто кліпнути й вони оживуть, струснувши з себе кам'яне напилення. Все велике, об'ємне… надто дороге для просто маєтку.

Ми спустились знов на перший поверх, пройшли крізь декілька арок, широким, вимощеним міленькою мозаїкою, коридором до, мабуть, чотириметрових дверей з білого дерева, біля яких чатувало два чоловіки у парадній формі синіх та золотих відтінків. Вони й відкрили перед нами двері. Це було так урочисто зроблено, що я відчула себе ніби на вечері в самого імператора. 

Мимоволі вирівняла спину, відкинувши дивне хвилювання, коли ми зайшли у світлу залу, де острівками стояли круглі засервіровані столи, а біля стіни навпроти входу, за довгим і широким столом вже засідала сім'я драконів.

Ми не прийшли першими, але й не були останніми. Дівчина, що провела нас сюди, проворно обходила столики, шукаючи на табличках наше прізвище. 

Наші місця були розташовані приблизно по центру, що звісно ж не дуже сподобалося мамі. Адже це надто далеко від таких бажаних драконів. 

Ми, коли розмістилися, то майже не бачили господарів маєтку. І я особисто дуже цьому зраділа, бо хотіла просто спокійно поїсти, а не думати чи хтось там з них дивиться на мене або на сестер. 

Але радість моя швидко змінилася розчаруванням. До нас за стіл розмістили трьох дракониць – маму і двох доньок. Дракони зверхні? Та вони котики ніжні, порівняно з драконицями. Жодної ще не зустрічала нормальної. Всі з обличчям – я королева і ти зараз будеш цілувати мої ноги. 

Ці три представниці найвищої раси не стали виключенням... 

Ні. Спочатку все було доволі мирно. Навіть наша Селеста помітно намагалася просто ігнорувати їхню присутність, що вже для неї було великою перемогою над собою. Після того, як всі гості, а це з батьками так званих претенденток десь приблизно чоловік п'ятдесят, поступово позаймали свої місця й Елейна привітала нас з початком літнього сезону та висловила сподівання, що нам сподобається у домі Даргарнів, розпочалася звичайна, на перший погляд, вечеря. Але наші сусідки за столом швидко втратили цікавість до їжі й залюбки перемикнутися на нас. 

– Сентерес? – награно здивовано запитала старша дракониця з високим хвостом, який, здається, слугував їй для підтяжки надто нафарбованого обличчя. – Ті самі Сентерес? Пам'ятаю який ще рік тому був резонанс у новинах…

– Певно є сенс вам дещо нагадати, – ледве стримуючи гнів, перебила її наша мама. – Іменем закону заборонено звинувачувати в чомусь мене чи моїх доньок. За це передбачено покарання.

– А я й не звинувачую, – мило всміхнулася ця драконяча відьма, інакше й не скажеш. – Пригадую просто де чула це прізвище. Інакше я б і не знала хто ви такі, адже ви всього лише до раси змій належите.

– Всього лише? – Селеста не схопилася на ноги тільки тому, що на її руці я повисла.

– Тримай себе в руках, – крізь зуби мовила до розлюченої сестри мама. 

– Дивіться, донечки, як не варто себе поводити, – надто задоволено хмикнула дракониця. – Так можуть реагувати лише нижчі прошарки нашого суспільства.

– А мені ось що цікаво, – вигукнула я трохи різкувато, щоб просто зупинити Селесту, на шиї якої вже від напруги та злості виступила зміїна шкіра. – Ви ж є представницями вищої раси? Чи не так? 

Я посміхалася їм, хоч в душі уявляла як вони усі палають.

– Звісно. хіба можуть бути сумніви? – пихато відхилилася на спинку стільця дракониця і її молоденькі донечки повторили все за своєю мамцею. Просто ідеальні копії.

– Жодних сумнівів, – мій голос був медовим і Лілі моя відразу напружилася, а Селеста всміхнулася, бо вони чудово знали цю мою інтонацію.

– Я в цьому не сумніваюся, – мило всміхаюся, нахиляючись до дракониці через стіл. – Одне лиш в мене питання є… Чому ви не проводите літніх сезонів? Жодна з дракониць не має на це права… Ах, вибачте, я зовсім забула, – чергова мила посмішка. – Ви ж не маєте ніяких прав та привілегій, а дракони вас навіть не обирають парою, хоч і запрошують у кожен сезон. Ви тут лише зі сподіваннями привернути увагу когось слабшого і по факту ви знаходитесь в найгіршому положенні та маєте найменше шансів знайти собі пару. Яка… жорстока… драконяча… несправедливість.

Добила. Останніми словами я її розстріляла.

Так. Все дуже просто, коли знаєш слабке місце противника. В дракониць воно усім відоме. Колись, здається, навіть протести були за рівні права жінок і чоловіків вищої раси драконів.