Розділ 5

Сім'ї нащадків різних перевертнів по черзі підіймалися сходами до Даргарнів, обмінювалися кількома словами, а деякі для чогось навіть кланялися, викликаючи цим в мене напад нудоти, і проходили у маєток. 

Поруч постійно невдоволено пирхала Селеста.

– Таке враження, ніби вони з небожителями зустрічаються, а не зі звичайними багатіями, – тихо, щоб тільки я чула, обурювалася сестра, коли чергова дівчина, після того як Каспіан поцілував їй ручку, мало не втратила свідомість і батьки її буквально під руки затягнули до маєтку.

– Це не зовсім звичайні багатії, – теж тихо заперечила я. – Даргарни одні з небагатьох, хто й досі має фізичні прояви магії. Вони досконало володіють стихією вогню і…

– Ми теж маємо, – заперечила Селеста, перебиваючи мене. 

– Отруйні залози це єдине, що збереглося від змій в нас. А раніше наші пращури вміли швидко рухатись, зупиняти одним лиш поглядом та впливати ментально. Я вже не кажу про зміїну іпостась, яка тепер нам недоступна, – спускала я сестру в нашу невтішну реальність. 

– Ми вміємо ментально спілкуватись на відстані, – вперто бубоніла Селеста.

– Це всі раси вміють робити, якщо практикуватимуть з дитинства.

Селеста замовкла, хоча я впевнена – в іншому місці вона б продовжила сперечатись щодо унікальності драконів. Я й сама не в захваті від загального безмежного захоплення расою драконів, але все-таки є безперечні факти, проти яких сперечатись немає сенсу. 

Тим часом на дворі вже було так спекотно, що я дійсно побоювалася втратити тут свідомість, але не через драконів. Взагалі сонце та спеку ми, змії, важко переносимо і я особисто обожнюю саме вологу осінь. А тут доводиться товктися між дівчатами та їхніми родичами. І хоч поступово місця стає більше, все-таки прямі промені сонця починають сприйматись немов особливий вид тортур або випробування на міцність. 

Та ось нарешті ми чуємо нашу фамілію…

– Сім'я смарагдових змій, – урочисто оголосив ведучий. – Арія Сентерес та її доньки, Лілі й Селеста, а також Кора Сентерес.

Звісно. Навіть під час оголошення мене виокремили. Я лиш криво всміхнулася та, помітивши наскільки бліда Лілі, думати про себе перестала. 

– З тобою все добре? – схопила я її за дуже холодну руку. 

Така спека, а вона як лід…

– Не знаю, – ледве вимовила сестра, поки ми повільно підіймалися сходами. 

– Давай, ще впади перед ними, – у своєму стилі додала Селеста.

– Коро, – з благанням глянула на мене Лілі.

Мама йшла першою і не бачила наскільки сестра схвильована. А я не знала як зараз її заспокоїти. 

– Я поруч, – міцно, аж до болю схопила її за руку. – Тримайся. Ти сильна, Лілі. Ще трошки й це скінчиться.

Я не знала від чого їй так стало погано. Можливо від сонця, адже вона з нас була найвразливішою. А можливо від хвилювання, бо з нас тільки Лілі ставилася до літнього сезону дуже серйозно і дійсно бажала знайти тут собі пару. Правду кажучи, вона бажала сподобатись саме Іллаю, який засів у її ніжному серденьку з першого погляду.

Ми з сестрою підіймалися відразу за мамою, а Селеста йшла позаду всіх. З кожною сходинкою я відчувала як наростає хвилювання Лілі. Вона вже помітно тремтіла, а я гарячково намагалася вигадати якесь розв'язання проблеми. Бо це дійсно була велика проблема. Тому що якщо Лілі зараз втратить свідомість, вона цього собі ніколи не пробачить. Почне постійно накручувати себе і не зможе розслабитись. Це буде для неї зіпсований літній сезон, бо через постійне хвилювання вона не зможе бути собою. 

Ми підходимо до драконів і мама, привітавшись з Дорнаном та Елейною, починає представляти нас. А я не зводжу стривоженого погляду з Лілі. 

– З вами все добре? – запитує Іллай, коли бере Лілі за руку для привітання.

Все. Зараз впаде – розумію я, коли бачу як сестра хапає ротом повітря, а сказати нічого не здатна. 

Єдине, що зараз може врятувати ситуацію – це несподіванка.

Роблю кілька кроків, ніби бажаючи привітатись з Каспіаном, і навмисно перечіпляючись, падаю, щиро сподіваючись що в цього бабія хороша реакція та я не розпластаюся поперед його ніг. 

Не розпласталася. Впіймав… Перехопив мене в обійми й продовжує так утримувати – майже лежачи. Я дивлюся в його темно-зелені очі на фоні блакитного неба та чекаю поки він дасть мені змогу підвестися. 

– Цікаве рішення, зміючко, – всміхається Каспіан. – Перевела на себе увагу від схвильованої сестри, але не врахувала один момент. 

– Який? – запитую рівно й доволі спокійно, ніби зараз не лежу в обіймах дракона на очах у всіх. 

– Ти привернула мою увагу, – шепоче він, нахиляючись надто близько до мого обличчя. 

Проте відразу вирівнюється та допомагає мені відновити рівновагу. 

“Мовчи, Коро, мовчи й кліпай оченятами” 

Та де там…

Нахиляюся, ніби бажаючи віддячити за порятунок, і тихо йому відповідаю:

– З чого ти взяв, що мене бентежить твоя увага, дракон?

Я мала бути іншою, а натомість спалилася на першому ж випробуванні. Але ж як витримати таку відверту впевненість у своїй неперевершеності? Як? Як залишатися милою Корою?