Розділ 4

Ми з Селестою завмерли точно так само, як і всі гості. 

Як би мені не хотілося це визнавати, але Даргарни дійсно викликали захоплення своєю величчю, яка була у кожному їхньому русі, в їхніх рисах та постатях. 

Ми знаходилися доволі далеко та навіть звідси можна було це помітити – їхню ауру сили й безперечної влади. Вони не удавали, а були такими. Народилися, знаючи своє майбутнє…

Дорнан Даргарн – голова родини. Дракон, який за чутками спопелив кілька своїх помічників, в буквальному сенсі спопелив. Чорне волосся зі сріблястими нитками, зав'язне у низький хвіст, обличчя засмагле, погляд темний та жорсткий. Не дивиться, а пронизує усіх кинджалами. Істинний воєначальник у парадній імперській темно-коричневій формі, з безліччю нагород та нашивок. Я вперше бачила старшого Даргарна, бо він ніколи не брав участі у світських подіях, які слугували тільки для відпочинку та спілкування. Дорнан вже багато років був правою рукою нашого імператора і головним воєначальником країни.

А біля нього стояла ніжна, немов розпущена троянда, мама драконів Елейна. Дивлячись на неї, я мимо волі всміхнулася, бо вона відразу нагадала мені нашу Лілі. Красива, тендітна блондинка у золотій сукні, яка немов рікою лилася по її стрункій фігурі до землі. Вона впевнено дивилася на всіх зверху вниз, але це був дивний погляд – не зверхній, а неначе на нові сторінки старовинної книги, яку читала вже тисячу разів і тепер з цікавістю до неї повертається. 

Іллая Даргарна я бачила всього лише один раз – на відкритті галереї живих квітів, де Даргарнів приймали як спонсорів та головних гостей. Ми ж туди ледве потрапили за маминими старими зв'язками. Як і тоді, Іллай справив на мене враження дещо задумливого, безперечно привабливого молодого чоловіка. Його темне волосся красивими хвилями покривало його чоло. А такі ж темні очі, здавалося, могли заглянути у саму душу та знайти там приховані секрети. Було в цьому драконі щось магнетичне, трохи тривожне, як у полум'я, до якого хочеться тягнутись, навіть якщо знаєш, що можеш обпектися.  

На противагу цьому загадково привабливому дракону був його брат Каспіан. Лілі казала, що він її лякає і можна було б здивуватись, якщо не знати про його репутацію. Адже цей дракон був абсолютною протилежністю свого загадкового і ніби зітканого з темряви брата. Навіть його одяг слугував немов викликом усім можливим умовностям – без жакета, рукава білосніжної сорочки легковажно завернуті майже до ліктя і з під них навіть сюди видніються татуювання. Без прийнятої на таких подіях краватки й до всього перші ґудзики розстібнуті, демонструючи всім татуювання на шиї, які зникають десь… під сорочкою. Руки запхані у темно-коричневі штани в тон його волоссю. І навіть зачіска як виклик – вибриті скроні та довгуватий чуб. Його погляд можна було б назвати відкритим та добродушним, якби не посмішка – цинічна і така, що всім ясно – йому можна все – і те, чого не дозволено нікому.

Правильно робить Лілі. Боятись треба не загадкового і задумливого Іллая, а саме Каспіана, для якого всі тут лише іграшки. Він приваблює дівчат своєю відкритістю, а потім жорстоко витирає об них ноги.

Мимоволі скривилася від цього розуміння і саме в цей момент зловила на собі погляд Каспіана. Ми стояли далеко, але вище усіх охочих згоріти у вогні кохання цих драконів, тому, не бажаючи цього, виділялись і, усвідомивши це, я смикнула Селесту за руку та потягнула за собою у натовп, щоб там між дівчатами сховатись від жалючого погляду молодшого дракона. 

– Нащо ти тягнеш мене туди? Я не хочу стояти до драконів у черзі, – пручалася Селеста, висмикуючи свою руку. 

– А я не хочу поки зайвої уваги, – шипіла тихо до неї. – Ми там як на постаменті. Хіба не розумієш?

Сестра, хоч і скривилася, проте більше вже не затримувала наш рух. Ми повільно просувались між не дуже привітними дівчатами та їхніми батьками у пошуках мами й Лілі, які, виявляється, за цей час встигли майже до самих сходів наблизитись. Побачивши їх, ми відпихнули ще кілька кандидаток на гарячі серця драконів, вислухали у свій бік тихі прокляття і нарешті стали позаду нашої Лілі.

– Невже? – здивувалася нашій появі мама. – Не вірю своїм очам.

– Не хотіли змушувати тебе червоніти під час знайомства з Дарагарнами та пояснювати де це ділися ще дві твої доньки, – тихо пояснила я, поки Селеста показово мовчала з ненавистю в очах. 

– А мені не звикати, – хмикнула з натяком мама. 

Ці натяки безмежно мене дратують, адже особисто я їй нічого ще поки не зробила. 

Щоб не думати про наболіле, знову глянула на сімейство Даргарнів. До них якраз вийшов високий чоловік у білій перуці та старовинній лівреї й представився у гучномовець Етьєном Варено – головним ведучим літнього сезону у маєтку Даргарнів. 

Поки ведучий розхвалював на всі боки власників маєтку та перераховував усі їхні статуси у суспільстві, я знов знайшла поглядом Каспіана. Чому саме його? Не відразу зрозуміла. Але коли прийшло усвідомлення, мені запекло у грудях.

Він мені нагадує мене. 

Дивне відчуття та коли вже його зрозумів – від своїх думок нікуди не дітись. Все просто – Каспіан, як і я, ні на кого з рідних не схожий. Іллай це молода версія свого батька. Ще не такий суворий, але вже дуже глибокий погляд і характерна зовнішність. Маленька світловолоса Ровенна дуже схожа на свою маму. 

І тільки Каспіан там ніби з іншої родини – так само як я. Він інший… зовсім інший. Стоїть, вже спокусливо всміхаючись пишногрудій руденькій саламандрі. Дівчина ж мало зі своєї тісної сукні на сходи до нього не вистрибує, не розуміючи головного – він розкинув свої сітки, а вона впіймалася першою.