Пролог

На далекому півдні, куди не ступала нога людини, де пронизливий холод знищував усе нам звичне, а натомість породжував щось інше—витриваліше, древніше й страшніше—віками формувалися гори. Вони здіймалися до неба, ніби створені не природою, а волею якихось сил, що прагнули торкнутися самого небесного склепіння. Кам’яні велетні, вкриті крижаними панцирами, мовчазно стерегли свої таємниці, не дозволяючи світу зазирнути в їхні глибини.

Гори ці були мовчазними вартовими краю, що не належав ані часу, ані людському розумінню. Вони ховали щось більше, ніж просто холодні вершини та урвисті прірви. Серед цих хребтів, у самому серці цього похмурого царства, розкинувся лабіринт печер. Вхід до них був прихований так майстерно, що навіть найпильніше око могло б пройти повз, не помітивши нічого, окрім суцільної, глухої стіни скель.

Але коли вітер змінював напрямок, несучи із собою примарне виття, коли світло заходу падало під правильним кутом, розкриваючи темні провали серед каменю, можна було побачити: ці печери не просто випадкові розщелини у горах. Вони були старшими за самі гори. Вони були вирізьблені чимось значно могутнішим, ніж вода, вітер чи навіть людина.

Проходи тягнулися вглиб, розходячись складними мереживами тунелів, немов жилки стародавньої істоти, що спала під товщею каменю. Їхні стіни дихали тишею, що здавалася неприродно густою, майже відчутною на дотик. Але найдивовижнішим було інше—візерунки, що покривали ці стіни.

Вони пульсували.

Світло, що струменіло з них, було не схоже ні на сонячне сяйво, ні на тьмяне мерехтіння фосфоресцентних мінералів. Воно змінювалося, переливалося глибокими відтінками синього, сірого, часом зеленого та подекуди навіть коричневого. Іноді здавалось, що це всього лиш гра тіней, оптичний обман, породжений втомленими очима. Але якщо затримати погляд, якщо вдивитися достатньо довго…  Візерунки змінювалися.

З’являлися нові лінії, формувалися химерні символи, які не належали жодній мові. Вони нагадували зоряне небо—невловимі, таємничі, глибокі. Іноді вони складалися у щось, що можна було б прийняти за слова, а іноді розпливалися, стаючи схожими на примарні обличчя, що на мить з’являлися і зникали у темряві.

Якби ви наважувалися зайти глибше, говорили б, що в темряві щось є. Щось живе. Якби повернулися—а таких було вкрай мало—казали б, що печери не просто зберігали пам’ять минулого. Вони самі все пам’ятали.

Перший корабель, що натрапив на ці береги, прийшов випадково. Його віднесло штормом, і коли буря вщухла, перед очима моряків постали ті самі гори—похмурі, вічні, мовчазні.

З усієї команди в живих залишилася лише третина. Але навіть ті, кому вдалося повернутися, не могли сказати, що справді вижили.

Вони привезли із собою гнітючий морок. Їхні очі стали тьмяними, ніби закутаними пилиною того що вони ніколи б не мали бачити. Вони більше не сміялися, не плакали, проте постійно говорили про те, що бачили за морем.

Розповідали про стіни, що світяться, про шепіт, що лине з темряви, про те, що час у печерах не тече так, як у світі назовні.

Але хто б у це повірив?

Їм не вірили. А ті, хто вірив, не насмілювалися повторити їхню подорож.

Пройшли десятиліття. Пам’ять людська коротка, і згодом їхні історії стали лише байками, розказаними біля вогню. Ще через не одне десятиліття їх почали вважали вигадками.

Але була родине де дідом був одним із небагатьох, кому вдалося повернутися. Капітан корабля, що прожив найдовше, помер у старості від хвороби, а не від власної руки, як його товариші, котрі один за одним зникали, ніби тіні, пожерті чимось, що лишилося за морем. Його ім’я закарбувалося в пам'яті людей — Наута, моряк що вижив.

Залишився спадок — кораблі, карти і звичайно слова. Шепіт старих легенд, уривчасті зізнання посеред ночі, спогади, що змушували здригатися навіть найсміливіших. Його нащадок, молодий моряк, успадкував не лише судно, а й непосильний тягар правди.

Він ріс, слухаючи історії, що ходили в родині, історії, які розповідали лише пошепки, ніби боялися, що їх почує щось або хтось інший. Він знав їх напам’ять. Кожне слово, кожен здриг голосу діда, кожну довгу мовчанку, за якою ховалося набагато більше, ніж дозволяли собі розповісти.

І ось, коли він став дорослим, він зрозумів: забути ці історії — означає зрадити самого себе. Він не міг відкинути їх, як марення старого. Не міг відмахнутися, як від дитячих страшилок. Бо його дід бачив цю землю.

І якщо вона справді існувала — то чекала на нього.