Розділ 23. Дві маленькі смужки щастя

Весна прийшла несподівано. Спочатку розтанув сніг біля ґанку. Потім над озером закричали птахи, а на старих яблунях з'явилися перші бруньки.

Розалія любила спостерігати, як прокидається природа. Щоранку вона виходила на веранду з чашкою чаю, дивилася на воду й думала, як дивно змінилося її життя. Колись вона приїхала сюди з однією валізою й серцем, повним незавершених історій.

Тепер у неї був дім, чоловік, якого вона кохала, книжка, що готувалася до друку і маленька таємниця, яку вона поки не наважувалася вимовити вголос. Того ранку Розалія стояла у ванній кімнаті й дивилася на тест у своїх руках, дві смужки. Вона перечитала інструкцію, потім ще раз і ще. Серце билося так швидко, що здавалося, його чути в усьому будинку.

— Невже?.. — прошепотіла вона.

Розалія повільно сіла на край ванни. Їй хотілося одночасно плакати, сміятися й обійняти цілий світ. Десь унизу Матвій голосно шукав ключі від автомобіля.

— Розі! Ти не бачила мої ключі?

Вона засміялася крізь сльози. Скоро він шукатиме не лише ключі. Можливо, ще маленькі шкарпетки, іграшки й загублені дитячі черевички.

Від цієї думки серце наповнилося неймовірною ніжністю. Розалія вирішила розповісти Матвієві ввечері. Вона приготувала його улюблену вечерю, запалила свічки й поставила на стіл маленьку коробочку. Усередині лежали крихітні білі шкарпетки, коли Матвій повернувся, то одразу помітив незвичну атмосферу.

— У нас свято?

— Можливо.

— Це мені? — Він здивовано подивився на коробочку.

— Тобі.

Матвій обережно відкрив її. Побачив шкарпетки, завмер і підняв очі.

— Розі...

— Здається, нас скоро буде троє.

Він довго мовчав, а потім усміхнувся так щиро, що в Розалії защеміло серце.

— Ти серйозно?

— Так.

Матвій опустився перед нею навколішки й обережно обійняв за талію.

— Господи, Розі...

Вона провела пальцями по його волоссю.

— Ти радий?

Він підняв голову і очі блищали від сліз.

— Я найщасливіший чоловік у світі.

Він поцілував її долоні, а потім обережно притулив щоку до її живота.

— Привіт, маленьке диво, це твій тато.

Розалія засміялася й заплакала водночас. Через кілька тижнів лікар підтвердив вагітність, увечері вони зателефонували Данилові.

— Дідусю, у нас новина.

— Я слухаю, моя хороша.

— Ви скоро станете прадідусем.

На іншому кінці запало мовчання та легкий схлип.

— Даниле? — обережно покликала Розалія.

— Я тут, дитино... просто думаю, як багато подарунків життя ще встигло мені приготувати.

Вони довго розмовляли. Данило пообіцяв власноруч зробити для малюка дерев'яну колиску, а пані Марта, дізнавшись новину, урочисто заявила, що відтепер у її пекарні завжди буде свіжа випічка для майбутньої мами.

Того вечора Матвій і Розалія сиділи на веранді. Сонце повільно ховалося за лісом.

— Як думаєш, хто в нас буде? — запитав він.

— Не знаю.

— А кого ти хочеш?

— Дитину, яка буде щасливою.

— Це найкраща відповідь. — Матвій поцілував її в чоло.

— Знаєш, я колись боялася навіть уявляти таке майбутнє. — Розалія взяла його долоню й поклала собі на живіт. — А тепер воно вже тут.

Над озером співали птахи, у саду розквітали перші квіти і маленький будинок повільно готувався до нового життя.