Розділ 22. Дім, у якому завжди пахне корицею

Щастя не завжди схоже на свято. Буває, що воно приходить у звичайний понеділок, коли за вікном падає сніг, на кухні закипає чайник, а людина, яку ти кохаєш, запитує, чи не бачила ти її улюбленого светра.

Минуло три місяці після весілля. Будиночок біля озера став справжнім домом. На підвіконнях стояли горщики з лавандою. У вітальні з'явилися нові книжкові полиці, а біля каміна смарагдове велике крісло, у якому Розалія любила читати вечорами.

Матвій продовжував працювати над реставраційним проєктом у Флоренції, але тепер значну частину роботи виконував удома. Іноді він їздив до Італії на кілька тижнів, а Розалія часом супроводжувала його.

Вони знайшли власний ритм, який не був ідеальний, зате щасливий.

— Розі! — долинуло з кухні. — У нас надзвичайна ситуація!

— Що сталося? — Вона відірвалася від рукопису.

— Закінчилася кориця!

Розалія засміялася.

— Матвію, ти говориш так, мов закінчилося повітря.

— У цьому будинку це майже одне й те саме.

Вона спустилася сходами. Матвій стояв біля столу в домашній сорочці, тримаючи миску з тістом, а на носі в нього біліла плямка борошна.

— Ти знову печеш пиріг?

— Хотів зробити тобі сюрприз.

Розалія підійшла й стерла борошно з його носа.

— А може, просто хочеш з'їсти половину ще до вечері?

— Ти мене надто добре знаєш.

Він обійняв її за талію.

— Як книжка?

— Майже закінчила.

— Справді?

Вона кивнула.

— Залишилося кілька сторінок.

— Я пишаюся тобою.

У цей момент Розалію наповнили теплі емоції, що ці прості слова для неї значать більше, ніж будь-які урочисті промови. Увечері приїхав Данило та приніс кошик яблук і маленький саджанець.

— Це вам, молодята.

Матвій уважно розглянув деревце.

— Яблуня?

— Особлива, — усміхнувся Данило. — Вирощена з насіння старої яблуні, під якою Емілія колись залишила для мене листа.

Розалія обережно торкнулася тоненьких гілочок.

— Дідусю...

— Посадіть її біля озера, нехай росте разом із вашою родиною.

Вони вирішили дочекатися весни, а поки поставили саджанець у прохолодній світлій кімнаті. Того вечора Данило довго розповідав історії про молодість.

Розалія слухала його, загорнувшись у плед, а Матвій час від часу підкладав дрова до каміна і тут їй здалося, що всі люди, яких вона колись втратила, певним чином повернулися. Хтось у дідусевих спогадах, дехто у старих листах, також у любові, яка тепер жила в цьому будинку.

Пізно ввечері, коли Данило поїхав, Розалія підійшла до Матвія.

— Я хочу тобі дещо сказати.

— Звучить серйозно.

— Сьогодні я отримала лист від видавництва. — вона взяла його руку. — Вони хочуть видати мою книжку.

Кілька секунд він просто дивився на неї, а потім підхопив на руки.

— Розі! Це ж неймовірно!

— Постав мене! Я зараз упаду! — не стримувала усмішок щастя вона.

Він обережно опустив її на підлогу й поцілував.

— Я ж казав, що ти письменниця.

Розалія усміхнулася крізь сльози. На столі лежав рукопис із назвою: «Там, де осінь пахне коханням».

Її перша книжка. Історія, яка почалася з болю, а перетворилася на любов.

— Знаєш, чого нам тепер бракує? — Матвій обійняв її. — Великої шафи для твоїх майбутніх книжок. І кориці… особливо кориці.

За вікном тихо падав сніг, а в маленькому будинку біля озера народжувалася ще одна мрія.