Розділ 21. Весілля під яблуневими гілками

Ранок видався напрочуд тихим, наче сама природа вирішила бодай на кілька годин відкласти всі свої турботи, щоб дозволити двом людям прожити день, на який вони так довго чекали. Над озером лежав легкий серпанок, крізь який повільно пробивалося сонце, а вологі від ранкової роси яблуневі гілки тягнулися над садовою доріжкою, утворюючи природну арку. На деяких із них ще трималося пожовкле листя, і коли вітер торкався дерев, воно тихо шелестіло, нагадуючи про осінь, яка колись звела Розалію з Матвієм та непомітно змінила все, що вона знала про кохання.

Розалія стояла перед дзеркалом у маленькій кімнаті на другому поверсі будинку біля озера, дозволяючи Вірі востаннє поправити мереживо на плечах. Старовинна сукня Емілії сиділа тепер майже ідеально, хоча майстриня ательє наполягла, щоб залишити кілька дрібних нерівностей у швах, які нагадували про ручну роботу. Тонка тканина м'яко спадала до підлоги, а перламутрові ґудзики на спині відбивали сонячне світло, мов маленькі краплини води.

Розалія ніколи не вважала себе дівчиною, яка з дитинства мріяла про весілля. У її уявленні щастя завжди було чимось менш урочистим, ніж білі сукні, квіти та обіцянки перед свідками. Вона мріяла про дім, у якому її чекатимуть, про ранки, коли можна буде не поспішати, про людину, якій не доведеться пояснювати причини її мовчання. Їй хотілося мати поруч когось, хто не намагатиметься виправити її минуле, не вимагатиме забути втрати й не змушуватиме бути сильною тоді, коли вона втомиться триматися.

І тепер усе це мало стати частиною її життя не завдяки красивій церемонії, а завдяки чоловікові, який колись просто залишився поруч, коли вона сама ще не розуміла, чи готова впустити його у своє серце.

— Ти сьогодні дивишся на себе так, наче бачиш уперше, — зауважила Віра, застібаючи останній ґудзик.

Розалія усміхнулася своєму відображенню, але в очах уже стояли сльози.

— Можливо, так воно і є.

— Через сукню?

— Через усе, що вона для мене означає. Я стільки часу думала про бабусю, про її нездійснену мрію, про те, як несправедливо іноді складається життя. Мені здавалося, що сьогодні я повинна зробити щось особливе заради неї, ніби маю завершити історію, яку вона не встигла дописати.

Віра поклала долоні їй на плечі й зустрілася з нею поглядом у дзеркалі.

— А тепер?

Розалія опустила очі на мереживо, крізь яке просвічувала шкіра.

— А тепер я розумію, що її історія належала їй. Я не можу повернути їй ті роки, яких вона не прожила, і не можу змінити того, що сталося. Але можу зберегти любов, яку вона залишила після себе. І сьогодні я одягну цю сукню не для того, щоб здійснити її мрію замість неї, а тому, що хочу взяти частинку її тепла у власне майбутнє.

Віра на мить заплющила очі, приховуючи власне хвилювання, а тоді обережно обійняла Розалію, намагаючись не пом'яти сукню.

— Якби Емілія могла тебе зараз побачити, вона пишалася б тобою. Не через весілля, не через сукню, а через те, що ти нарешті дозволила собі бути щасливою без почуття провини.

Ці слова торкнулися чогось дуже глибокого, того місця в душі Розалії, де досі зберігалися невисловлені запитання, давні образи й страх, що радість завжди доводиться оплачувати втратою. Вона вдихнула повітря, відчуваючи ледь помітний аромат лаванди, який залишився на тканині після реставрації, і вперше за довгий час не стала боротися зі сльозами. Деякі з них були сумними, інші народжувалися з вдячності, але сьогодні їй не хотілося відділяти одні від інших.

Унизу почувся голос Данила, який уже вкотре запитував, чи все готово. За ним долинув сміх Матвія, а потім невдоволене бурмотіння самого дідуся, котрий, очевидно, знову намагався переконати майбутнього онука, що весільна церемонія не повинна затягуватися.

— Він хвилюється більше за тебе, — сказала Віра, поглянувши на двері.

— Дідусь завжди хвилюється за всіх нас.

— Сьогодні він має на це повне право.

Розалія поправила медальйон на шиї. Усередині, за маленьким склом, зберігалися фотографії Софії та її самої в дитинстві. Поруч із ним на грудях виблискувала срібна брошка у формі яблуневої квітки, яку Данило так довго беріг для Емілії. Вона не була дорогою в тому розумінні, яке зазвичай вкладають у це слово, проте для Розалії важила більше за будь-які коштовності, адже вміщувала в собі ціле життя, про яке вона знала лише з листів, фотографій та спогадів.

— Ходімо, — нарешті промовила вона. — Не хочу змушувати Матвія чекати ще довше.

Віра усміхнулася, взяла невеликий букет білих айстр, який лежав на комоді, і відчинила двері.

Матвій чекав біля озера під старою яблунею, яка навесні вкривалася ніжними білими квітами, а восени щедро ділилася з людьми своїми плодами. Саме тут вони колись уперше говорили про майбутнє, ще не наважуючись називати свої почуття коханням. Тоді Розалія сиділа на дерев'яній лавці, загорнувшись у пальто, а Матвій намагався переконати її, що холодний вітер зовсім не привід відмовлятися від прогулянки. Вона сміялася з його впертості, він удавав ображеного, а озеро віддзеркалювало останнє осіннє світло, ніби зберігало їхню розмову для майбутніх спогадів.

Тепер навколо яблуні стояли невеликі дерев'яні стільці, прикрашені тонкими стрічками кольору шампанського. Між гілками висіли скляні ліхтарики, а на землі лежали пелюстки білих квітів, які вітер час від часу підхоплював і розкидав по траві. Ніяких розкішних декорацій, величезних арок чи довгих столів, заставлених вишуканими стравами, не було. Матвій наполіг, що вони повинні святкувати там, де їм добре, а Розалія лише попросила, щоб біля лавки залишили місце для маленького столика з фотографією Емілії.