Розділ 19. Коли випаде перший сніг

Перший сніг завжди приходить несподівано та й тоді, коли дерева вже давно скинули листя, ранки стали холодними, а повітря пахне димом із коминів, він однаково застає людей зненацька.

Того ранку Розалія прокинулася від незвичної тиші. Не було чути дощу, який останніми тижнями невтомно стукав по підвіконню. Не шаруділо листя, не скрипіли гілки старої яблуні. Світ ніби затамував подих.

Вона підвелася, накинула теплий кардиган і підійшла до вікна. За шибкою повільно кружляли великі сніжинки. Вони лягали на дерев'яний ґанок, вкривали білим мереживом гілки дерев і танули на кам'яній доріжці.

— Сніг... — прошепотіла Розалія.

І усміхнулася, у дитинстві мама завжди казала, що перший сніг приносить із собою здійснення маленьких бажань. Потрібно лише заплющити очі й загадати те, чого найбільше прагне серце.

Розалія заплющила очі, але цього разу не знала, чого побажати, бо майже все, про що вона мріяла, уже було поруч.

На кухні пахло кавою й корицею. Матвій стояв біля плити в темно-синьому светрі, намагаючись перевернути млинець.

— Доброго ранку, мрійнице!

— Ти готуєш? А це що? — Розалія подивилася на тарілку.

— Млинець.

— Він схожий на карту невідомого континенту.

Матвій удав ображеного.

— Це авторська кухня.

Вона засміялася й обійняла його зі спини.

— Тоді я дуже люблю авторську кухню.

Він повернувся й ніжно поцілував її.

— Бачила сніг?

— Так. Він прекрасний.

— Тоді в мене для тебе є пропозиція.

— Ще одна?

— Сьогодні ми їдемо до будиночка біля озера.

Розалія здивовано підняла брови.

— Навіщо?

Матвій на мить відвів погляд.

— Хочу перевірити, як там наша майстерня після перших холодів.

— Наша?

— Ну... твоя майстерня, а я вже встиг прив'язатися до її старих дверей.

Розалія не помітила, як нервово він торкнувся кишені свого пальта. Там лежала маленька оксамитова коробочка.

До озера вони вирушили після обіду. Дорога пролягала крізь ліс, де тонкі гілки беріз уже вкрилися сріблястим інеєм.

Сніг падав повільно, майже нечутно. Розалія дивилася у вікно, тримаючи в руках термос із гарячим чаєм.

— Пам'ятаєш, як ми вперше сюди приїхали? — запитала вона.

— Звичайно.

— Тоді я ще боялася уявляти наше спільне майбутнє. А тепер думаю, якого кольору штори повісити в нашій майстерні.

— Серйозне рішення.

— Надзвичайно. Не менш важливе, ніж реставрація твоїх флорентійських палаців.

Матвій взяв її руку й поцілував пальці.

— Я голосую за кремові.

— Домовилися.

Вона не знала, що він подумки повторював зовсім інші слова. Ті, які хотів сказати їй уже багато тижнів.

Будиночок біля озера зустрів їх запахом сосен і зимової тиші. Дах укрила тонка снігова ковдра. На дерев'яних поручнях лежав білий пух, а озеро віддзеркалювало сіре небо.

Матвій відчинив двері.

— Після вас, пані письменнице.

Розалія зайшла й завмерла. У каміні горів вогонь. На столі стояв букет білих хризантем, поруч - дві свічки й маленький яблучний пиріг. А біля вікна, де раніше стояло старе крісло, тепер був великий дерев'яний письмовий стіл.

На ньому лежав новий записник.

— Матвію...

— Я трохи попрацював тут, поки ти була зайнята книжкою.

Розалія підійшла до столу. Провела рукою по гладенькому дереву. На краю було вирізьблено маленький кленовий листок.

— Це ти зробив?

— Так.

Вона обернулася. Очі наповнилися сльозами.

— Це найкращий подарунок у моєму житті.

Матвій підійшов ближче.

— Сподіваюся, сьогодні не останній.

Вони провели кілька годин, насолоджуючись теплом будиночка. Розалія розклала на новому столі свої записи, а Матвій приніс дрова й заварив чай. За вікном сніг падав дедалі густіше.

— Знаєш, — сказала Розалія, дивлячись на біле озеро, — я завжди думала, що найромантичніша пора року - осінь.

— А тепер?

— Тепер починаю підозрювати, що зима теж має свої переваги. Можна довше сидіти біля каміна, пити гарячий шоколад і цілуватися під теплим пледом.

Він поставив чашку.

— Останній аргумент особливо переконливий.

Розалія засміялася. Він притягнув її до себе й поцілував.