Розділ 18. Їхня остання щаслива осінь

Осінь має дивну звичку повертати те, що ми вважали назавжди втраченим. Це запах маминих пирогів, знайдена між сторінками книжки квітка або чийсь голос, який раптом оживає у спогадах. Також, це стара фотографія, здатна перевернути ціле життя.

Розалія сиділа біля вікна флорентійської квартири, тримаючи телефон. На екрані усміхалися троє людей. Емілія, маленька Софія і чоловік, схожий на Данила.

«Наша остання щаслива осінь. 1998 рік».

Вона вдивлялася в обличчя матері. Вісім років. Дві довгі косички, перев'язані білими стрічками, рожева сукенка й кошик червоних яблук. Софія усміхалася так щасливо, що Розалії захотілося простягнути руку крізь екран і торкнутися її щоки.

— Мамо, — прошепотіла вона, — скільки ж усього я про тебе не знала...

За вікном дощ лагідно торкався старовинних дахів, а на кухні Матвій уже готував ранкову каву.

— Ти знову прокинулася раніше за мене? — запитав він, ставлячи перед нею чашку капучино.

— Подивись. — Розалія простягнула телефон.

— Схожий на Данила. — Матвій уважно розглянув фотографію.

— Дуже, але щось тут не так. Якщо він бачив Софію в дитинстві, чому тепер говорить, що ніколи її не знав?

Матвій присів поруч.

— Розі, ти пам'ятаєш, як ми вже не раз помилялися, роблячи висновки зі старих світлин?

— Тоді просто запитаймо Данила.

— А якщо він приховував правду? — Розалія довго дивилася на екран.

— Тоді ми вислухаємо, чому. — Матвій ніжно торкнувся її руки.

Данило відповів на відеодзвінок із саду. Позаду нього виднілися старі яблуні, майже позбавлені листя. Сонце освітлювало дерев'яну лавку, а біля криниці лежав кошик із останнім урожаєм.

— Моя люба Розі! — усміхнувся він. — Як поживає найвродливіша письменниця у Флоренції?

— Пише, сумує за домом і має до вас запитання.

— Тоді запитуй.

Розалія надіслала фотографію. Кілька секунд Данило мовчки дивився на екран, потім нахилився ближче.

— Ох, дитино...

Його усмішка зникла.

— Ви впізнаєте цього чоловіка? — Данило повільно кивнув. — Це мій брат Петро.

— Ваш брат?

— Молодший. Ми були дуже схожими в ті роки, навіть мати іноді плутала нас здалеку. — Він сумно усміхнувся. — Петро залишився в місті, коли я поїхав. Допомагав у саду, іноді навідувався до Емілії.

— І він знав Софію?

— Так, але я не знав, що вони зустрічалися так часто.

Розалія знову поглянула на фотографію.

— А чому написано «Остання щаслива осінь»?

Данило довго мовчав.

— Бо взимку того року Петро загинув.

— Мені шкода...

— Він був доброю людиною, мабуть, знав значно більше, ніж я.

Після розмови Розалія залишилася біля вікна. Вона думала про Петра, про чоловіка, який стояв поруч із її мамою на фотографії. Який, можливо, знав правду про її народження, але так і не наважився розповісти братові.

Матвій сів поруч.

— Тобі сумно?

— Так, та знаєш, що найдивніше?

— Що?

— У нашій родині всі когось любили і майже всі мовчали.

— Тоді, можливо, саме тобі судилося це змінити.

Розалія задумалася.

— Я хочу написати про них.

— Про Емілію та Данила?

— Про всіх. Про Софію, Ганну, Петра та про те, як страх може зруйнувати долі і те, як любов усе одно знаходить шлях.

Матвій поцілував її в чоло.

— Це буде прекрасна книжка.

— Звідки ти знаєш?

— Бо її пише жінка, яка навчилася бачити світло навіть у найсумніших історіях.

Того вечора вони гуляли Флоренцією. Місто сяяло теплими вогнями. У кав'ярнях пахло корицею та шоколадом, а вузенькими вулицями поспішали люди, загорнуті в шарфи. Розалія тримала Матвія під руку.

— Коли ми повернемося додому, хочу влаштувати сімейну вечерю.

— Кого запросимо?

— Данила, Віру, пані Марту. Усіх, хто допоміг мені знайти правду.

Матвій усміхнувся.

— А що готуватимемо?

— Яблучний пиріг.

— Звичайно.

— І гарбузовий крем-суп.

— Уже серйозніше.

— А ти відповідатимеш за каву.

Він удав обурення.

— Тобто головне завдання знову моє?

Розалія засміялася і Матвій подумав, що немає нічого прекраснішого за її сміх. Особливо тепер, коли він нарешті перестав боятися, що одного дня більше його не почує. Наступного ранку Віра надіслала ще одне повідомлення.