Розділ 17. Слова, які чекали ціле життя

Є слова, які ми відкладаємо на завтра. Ми думаємо, що завжди матимемо час сказати «люблю», попросити пробачення, обійняти когось або просто пояснити своє мовчання та іноді завтра приходить надто пізно. І слова залишаються жити на пожовклих аркушах, чекаючи на людину, яка колись наважиться їх прочитати.

Флоренція прокидалася повільно. За вікнами квартири розливався ніжний ранковий туман. На вузенькій вулиці відчинялася пекарня, звідки долинав запах свіжих круасанів, а десь неподалік дзвонили церковні дзвони.

Розалія сиділа за кухонним столом із телефоном у руках. Повідомлення від Віри вона перечитала вже кілька разів.

«Я отримала від нього листа для Софії і зберегла його».

Лист від Данила для її матері, для маленької дівчинки, про існування якої він колись навіть не здогадувався.

Розалія відчула, як защеміло серце. Її мама все життя знала, що Емілія була її справжньою матір'ю, але про Данила ніколи не говорила.

Можливо, сама не знала чи чекала на відповідь, яку так і не отримала.

— Ти сьогодні зовсім тиха.

Матвій стояв у дверях кухні, тримаючи дві чашки кави. Вона підняла очі.

— Віра знайшла ще один лист.

Він поставив чашки й сів поруч.

— Від кого?

— Від Данила для моєї мами.

Матвій обережно взяв її за руку.

— Ти хочеш його прочитати?

— Дуже  мені страшно.

— Чого саме?

Розалія подивилася у вікно.

— Що там будуть слова, яких мама чекала все життя.

Матвій нічого не відповів, тільки поцілував її долоню. Емоції вже її помаленьку відпускали та Розалія подмки розуміла, що найкращою підтримкою стає мовчання людини, яка залишається поруч.

Віра надіслала фотографії листа ближче до полудня. Перш ніж відкрити повідомлення, Розалія заварила чай із бергамотом, загорнулася в плед і сіла у своє улюблене крісло біля вікна. Матвій працював за сусіднім столом, але, помітивши її хвилювання, закрив ноутбук.

— Я можу побути поруч?

Розалія кивнула. Вона відкрила першу фотографію. Папір був пожовклим, чорнило місцями розпливлося, але слова залишалися розбірливими.

«Моя маленька Софійко.

Я не знаю, чи колись ти прочитаєш цього листа. Мені сказали, що твоя мама поїхала далеко й почала нове життя. Але сьогодні я дізнався, що в неї є донька. Не знаю, чи маю право називати тебе своєю. Не знаю навіть, чи ти справді моя дитина та якщо це правда, я хочу, щоб ти знала: я ніколи не відмовлявся від тебе.

Я не був поруч, коли ти вперше усміхнулася, зробила перший крок чи вимовила перше слово. І найбільше боюся, що одного дня ти виростеш із думкою, ніби я не хотів бути твоїм батьком.

Це неправда, маленька. Я просто не знав дороги до тебе, якщо колись ми зустрінемося, я принесу тобі найсолодше яблуко з нашого саду, а якщо ні - нехай кожна осінь нагадує тобі, що десь у цьому світі живе людина, яка дуже хотіла тебе обійняти.

Твій Данило».

Розалія опустила телефон. Сльози беззвучно котилися її щоками.

— Мама так любила яблука, — прошепотіла вона. — Вона завжди казала, що найщасливіші спогади пахнуть яблучним пирогом.

Розалія заплющила очі. Їй здалося, що вона знову маленька. Сидить на кухні, поки мама нарізає яблука, а за вікном повільно падає жовте листя.

— Якби вона тільки могла прочитати цей лист...

Матвій ніжно погладив її волосся.

— Ти можеш розповісти Данилові про неї, про все, чого він не знав.

Увечері вони зателефонували Данилові. Він відповів не одразу.

— Розі, моя хороша! Як там ваша Флоренція?

— Гарна, дідусю та сьогодні я хочу поговорити про маму.

Данило замовк.

— Про Софійку?

— Так.

Розалія розповіла йому про лист. Спочатку чоловік мовчав, потім запитав:

— Вона його отримала?

— Ні, дідусю.

На іншому кінці почулося важке зітхання.

— Я написав його, коли довідався, що в Емілії є донька. Тоді я ще не знав напевно, що це моя дитина. Попросив Ганну передати листа, а вона сказала, що зробить це.

Його голос затремтів.

— Я чекав відповіді... так довго.

Розалія витерла сльози.

— Дідусю, мама була доброю. Любила музику, книги й осінь, вона завжди сміялася, коли пекла пироги, бо неодмінно забувала додати щось із рецепта.

— Зовсім як Емілія. — Данило тихо засміявся крізь сльози.

— А ще мама любила збирати каштани. Казала, що кожен красивий каштан - маленький подарунок від осені.