Розділ 16. Мовчання Ганни

Осінь у Флоренції пахла інакше. Тут не було знайомого шелесту каштанів під ногами, старенького будинку на Кленовій вулиці чи яблуневого саду, в якому зберігалися чужі обіцянки. Натомість місто дарувало аромат міцної кави, солодких тістечок і дощу, що повільно стікав старовинними кам'яними стінами.

Та навіть серед цієї краси минуле знову знайшло Розалію. Вона сиділа на підлозі біля каміна, тримаючи пожовклий лист.

«Данило повертався і я зробила все, щоб ви не зустрілися. Пробач мені, Ганна».

Кілька рядків, а за ними час і десятиліття чужої самотності. Розалія перечитала лист відчувши, як у грудях народжується дивний сум та болісне нерозуміння, як людина, яка називала Емілію сестрою, могла так жорстоко вчинити з нею?

— Ти знову думаєш про Ганну? — схвильовано запитав Матвій.

Він з'явився у дверях із двома чашками гарячого шоколаду. Розалія кивнула.

— Я намагаюся зрозуміти, чому вона це зробила.

Матвій сів поруч.

— Можливо, боялася чогось.

— Але страх не дає права руйнувати чуже життя.

— Не дає, — погодився він.

Вона подивилася на нього.

— Знаєш, що найдивніше? Емілія жодного разу не говорила про Ганну погано, навіть після всього.

Матвій обережно поправив плед на її плечах.

— Можливо, вона знала більше... та не хотіла зла нікому... навіть Ганні.

Наступного ранку Розалія зателефонувала Вірі. За вікном повільно прокидалася Флоренція. Сонце торкалося дахів, унизу дзенькали чашки, а з пекарні долинав аромат ванілі. Вона відповіла після третього гудка.

— Розаліє? Щось трапилося?

— Я знайшла лист Ганни.

— Який саме лист?

— Той, у якому вона зізнається, що не дозволила Данилові зустрітися з Емілією.

— Отже, ти все-таки дізналася.

— Ви знали?

— Так, люба... але лише частину.

— Розкажіть мені.

Жінка довго мовчала, а потім заговорила.

— Моя мама все життя була переконана, що повинна захищати Емілію. Дивно та прикро, про це говорити тепер. Та цей фанатизм виріс до неймовірних масштабів і був навіть в той час, коли та не просила про захист.

— Від Данила?

— Від бідності, невизначеності, чужих осудів. Данило не мав статків, постійної роботи й підтримки родини. Мама вважала, що поруч із ним Емілія ніколи не буде щасливою.

— Але вона його кохала і згодом Ганна теж це зрозуміла.

Віра розповіла, що після народження Софії родина жила в постійному страху перед плітками. Саме Ганна запропонувала записати дитину своєю донькою. Вона допомагала Емілії, доглядала маленьку Софійку й поступово звикла вирішувати все за молодшу сестру. А коли через два роки Данило повернувся до міста, Ганна сказала йому, що Емілія вийшла заміж і поїхала.

— Вона думала, що робить правильно, — промовила Віра. — Боялася, що Данило повернеться ненадовго, а потім знову залишить сестру з розбитим серцем.

— Тому і вирішила розбила його сама?

— Так.

У цих словах було стільки гіркоти, що Розалія не знайшла відповіді.

— А Емілія дізналася?

— Через багато років, мама зізналася їй незадовго до смерті.

Розалія завмерла.

— І що сказала бабуся?

Віра збентежилась та заплакала.

— Вона обійняла Ганну й сказала: «Ти не мала права вирішувати замість мене та я не хочу витратити решту життя, ненавидячи тебе».

Розалія прикрила рот долонею. Вона раптом виразно уявила двох літніх сестер. Одну - змучену провиною, іншу - з тихим серцем, яке так і не перестало любити.

Після розмови Розалія довго гуляла містом. Вона пройшла повз маленьку книгарню, де вже знали її на ім'я, купила каву з корицею й сіла на лавці біля річки Арно.

Осіннє сонце золотило воду. На протилежному березі художник малював старовинний міст, а поруч закохана пара фотографувалася серед опалого листя.

Розалія дивилася на них і думала про Емілію. Скільки щасливих днів вона могла прожити з Данилом? Скільки звичайних ранків із кавою, вечорів біля каміна, прогулянок яблуневим садом?

Потім пригадавши бабусині слова:

«Минуле можна любити, але жити потрібно далі».

Можливо, Емілія давно зрозуміла те, до чого Розалія тільки наближалася. Пробачити - не означає погодитися з чужим учинком. Іноді це означає перестати дозволяти йому забирати твоє сьогодні.

Матвій знайшов її біля річки.

— Я подумав, що ти будеш тут.

— Звідки знав?

— Коли тобі сумно, ти завжди шукаєш воду або книжки.

— Невже я така передбачувана?