Розділ 15. Мрія, що пережила роки

Кожна мрія має свій час. Одні здійснюються швидко, майже непомітно. Інші чекають роками, ховаючись між сторінками старих книжок, у пожовклих листах і спогадах людей, яких уже немає поруч. А деякі мрії настільки сильні, що продовжують жити навіть після тих, хто їх колись загадував.

Розалія сиділа на маленькому балконі флорентійської квартири, загорнувшись у Матвіїв светр. Ранок пахнув кавою, мокрою бруківкою та свіжою випічкою. Десь унизу весело перегукувалися продавці, дзвонили велосипеди, а сонце повільно торкалося червоних дахів. На екрані телефону світилася фотографія, яку надіслав Данило. Стара листівка із зображенням Флоренції і слова Емілії.

«Колись я мріяла побачити це місто з людиною, яку кохаю...»

Розалія довго вдивлялася в знайомий почерк.

— Бабусю, — прошепотіла вона, — якби ти тільки знала, де я зараз...

— Вона б дуже тобою пишалася.

Розалія обернулася. Матвій стояв у дверях балкона з двома чашками капучино.

— Ти підслуховував?

— Лише розмову з ранковим сонцем.

Він поставив чашку перед нею й ніжно поцілував у маківку.

— Знову думаєш про Емілію?

Вона кивнула.

— Данило знайшов її стару листівку. Уявляєш, вона теж мріяла побачити Флоренцію.

Матвій присів поруч.

— Можливо, тому тобі тут так добре.

— А можливо, тому що ти поруч.

По обіді вони домовилися здійснити маленьку подорож містом. Матвій звільнив кілька годин від роботи, а Розалія вирішила залишити свій роман до вечора. Вони гуляли вузенькими вуличками, заходили до книгарень, купували гарячі каштани й сперечалися, який десерт найкращий, тірамісу чи яблучний пиріг із корицею.

— З тобою неможливо сперечатися, — засміявся Матвій. — ти завжди знаходиш спосіб переконати мене купити ще одне тістечко.

— Це називається талант. — Розалія взяла його під руку.

Біля маленької антикварної крамниці вона несподівано зупинилася. У вітрині лежали старі листівки. Одна з них була майже такою самою, як на фотографії Данила. Флоренція, річка Арно, міст Понте Веккйо.

— Матвію, подивись!

Вони зайшли всередину. За прилавком сидів літній чоловік в окулярах, який привітно усміхнувся. Розалія показала йому фотографію з телефону.

— Ви не знаєте, коли могли продавати такі листівки?

Чоловік уважно роздивився зображення.

— Приблизно наприкінці вісімдесятих. Такі випускали невеликими серіями. —Він замислився. — А знаєте, колись до мене приходила молода жінка з України і шукала саме цю листівку.

— Коли? — Розалія відчула, як серце прискорилося.

— Дуже давно, можливо, років тридцять тому. Я тоді працював у крамниці свого батька.

— Ви пам'ятаєте її?

Чоловік усміхнувся.

— Не обличчя та пам'ятаю, що вона дуже довго вибирала між двома листівками і ще потім сказала, що одну надішле додому, а другу залишить собі на пам'ять.

Розалія мовчала.

Невже Емілія все-таки була тут? Вони вийшли з крамниці, тримаючись за руки.

— Матвію, а якщо бабуся справді приїжджала до Флоренції?

— Це цілком можливо.

— Але вона завжди казала, що ніколи не подорожувала за кордон.

— Можливо, не хотіла згадувати цю поїздку.

Розалія замислилася. Щоразу, коли їй здавалося, що вона вже знає історію Емілії, минуле відкривало нову сторінку та цього разу їй не було страшно, навпаки, відчувала, мов повільно знайомиться зі своєю бабусею заново. Не лише з лагідною літньою жінкою, яка пекла пироги й вирощувала лаванду, а з молодою дівчиною, яка кохала, мріяла, помилялася й наважувалася шукати власну дорогу.

Увечері Розалія зателефонувала Данилові. Він відповів майже відразу.

— Моя люба мандрівнице! Як там ваша Італія?

— Пахне кавою й осінню, дідусю.

— Тоді тобі точно подобається.

— Розкажіть мені про листівку.

Данило на хвилину замовк.

— Я знайшов її у старій коробці, коли прибирав будиночок біля саду. Там були ще фотографії, засушені квіти й маленька оксамитова коробочка.

— А що в коробочці?

— Ключ.

— Ключ?

— Маленький, сріблястий. До нього прив'язана стрічка з написом «Firenze».

— Ви знаєте, від чого він?

— Ні, дитино. Але поряд лежала записка.

— Яка?

Данило зашелестів папером.

«Деякі двері потрібно відчиняти лише тоді, коли серце готове побачити, що за ними».

Розалія заплющила очі. Знову загадка.