Розділ 14. Лист, що запізнився на сім осеней

У кожного листа є своя доля. Одні приходять вчасно, коли серце найбільше потребує теплих слів. Інші губляться серед чужих адрес, забутих обіцянок і довгих років мовчання. Та ще одні, вони знаходять свого адресата, коли минуле перестає про себе згадувати.

Розалія стояла біля відчиненого вікна, дивлячись на ранкову Флоренцію. Унизу пахло свіжозмеленою кавою та теплими круасанами. На вузенькій вулиці літній чоловік розставляв столики біля кав'ярні, а сонячні промені торкалися старовинних стін, забарвлюючи їх у ніжний медовий колір.

Усе було прекрасним та думки її залишалися далеко звідси.

«Я знайшла листа, якого Матвій написав перед нашим весіллям». Вона знову згадала слова Аліни, який так і не дійшов до неї.

Розалія поглянула на годинник. До зустрічі з Аліною залишалося сорок хвилин. Вони домовилися зустрітися в маленькій кав'ярні неподалік мосту Понте Веккйо.

Аліна вже чекала біля вікна. На ній був темно-синій светр, волосся спадало на плечі, а перед нею стояла майже недоторкана чашка еспресо.

— Дякую, що прийшли, — сказала вона, коли Розалія сіла навпроти.

— Думаю, нам обом потрібно закінчити цю розмову.

Аліна кивнула, потім дістала із сумки конверт. Він був кремового кольору, трохи пом'ятий, із пожовклими краями. На лицьовому боці знайомим почерком було написано:

«Розалії. Якщо колись вистачить сміливості».

— Чому ви зберігали його стільки років?

— Коли Матвій розірвав заручини, я була дуже зла. Він залишив цей лист серед речей, які попросив переслати тобі, якщо мені вдасться знайти твою адресу. Але я не захотіла допомагати йому повертати жінку, через яку втратила власне майбутнє. Тепер мені соромно за це.

— Ви теж були поранені, Аліно. — Розалія довго дивилася на конверт. — Це не виправдовує Вас, але допомагає зрозуміти.

Жінки обмінялися короткими, сумними усмішками і між ними не було суперництва. Тільки дві різні історії кохання, які колись перетнулися через одну людину.

Розалія не відкрила листа в кав'ярні, поклавши його до сумочки, попрощалася з Аліною й довго гуляла містом.

Флоренція жила своїм звичним життям. У вітринах книгарень лежали старовинні видання, з відчинених дверей пекарень долинав запах ванілі, а на площі художник малював аквареллю закохану пару.

Розалія зупинилася біля маленького фонтану. Сіла на кам'яну лавку й нарешті розірвала конверт. Усередині був аркуш, складений учетверо. Почерк Матвія залишився майже таким самим, як сім років тому. Вона почала читати.

«Моя Розі.

Сьогодні перше листопада.

Я знову згадую той міст, на якому ти чекала мене. Знаю, що не маю права просити пробачення, але все одно щороку подумки повертаюся туди.

Я намагався жити далі. Зустрів хорошу жінку. Навчився усміхатися, працювати, будувати плани. Навіть переконав себе, що можу подарувати їй те кохання, якого вона заслуговує. Сьогодні, коли до нашого весілля залишалося зовсім мало часу, я зрозумів страшну річ.

Я все ще шукаю тебе в кожному осінньому місті. У кожній дівчині з книжкою, кав'ярні, де пахне корицею, у кожному листопадовому дощі.

Та найбільше я боюся, що ти давно щаслива без мене. Не тому, що не хочу твого щастя, навпаки, просто тоді мені доведеться остаточно визнати, що я втратив тебе власними руками.

Я не знаю, чи колись наважуся надіслати цей лист, але якщо ти його читаєш, знай: я ніколи не переставав тебе кохати. Пробач, що зрозумів це надто пізно.

Твій Матвій».

Розалія опустила аркуш. По її щоці покотилася сльоза, потім друга. Вона плакала за двома молодими людьми, які колись так сильно кохали одне одного й так погано вміли говорити про найважливіше.

Коли Розалія повернулася до квартири, Матвій уже був удома. На кухні пахло розмарином і печеними овочами. Він стояв біля плити, закотивши рукави сорочки, й намагався розібратися з рецептом італійської пасти.

— Я вирішив тебе здивувати, — усміхнувся він.

Розалія мовчки поклала конверт на стіл. Матвій побачив його та усмішка швидко зникла.

— Звідки він у тебе?

— Аліна віддала.

Він вимкнув плиту.

— Ти прочитала?

— Так.

За вікном повільно темніло. У сусідньому будинку хтось заграв на піаніно.

— Я написав його, коли зрозумів, що не можу одружитися з Аліною, — схильовано сказав Матвій.

— Чому не спробував надіслати сам?

— Я шукав твою адресу, але не знайшов. Аліна тоді знала людей у місті, куди ти переїхала. Я сподівався, що вона допоможе.

— Ти знаєш, що найсумніше? — Розалія підійшла ближче. — Ми витратили стільки років, боячись почути одне одного.

Матвій опустив голову. Вона взяла його долоню.

— Але тепер я тут. Ти не сердишся?