Розділ 13. Каблучка, яку ніхто не повернув

Буває так, що минуле повертається, але не тому, що хоче зруйнувати наше щастя. А іноді воно просто втомлюється чекати, поки хтось наважиться розповісти правду.

Розалія стояла посеред маленької флорентійської квартири, стискаючи фотографію, яку щойно простягнула їй незнайомка. Матвій, Аліна і ця клята каблучка.

«Наш день. Флоренція, листопад».

Почуті слова здавалися такими звичайними, але від них ставало важче дихати.

— Ви були заручені? — нарешті запитала Розалія.

Аліна повільно кивнула.

— Так, три роки тому і ми збиралися одружитися.

За вікном хтось сміявся, дзвеніли чашки в кав'ярні, а вуличний музикант грав тиху мелодію на скрипці. Світ продовжував жити, а Розалії здавалося, що час на мить зупинився.

— Чому ви прийшли до мене?

Аліна опустила погляд.

— Бо Матвій досі не знає, що я зберегла одну річ, яку мала повернути йому після нашого розставання.

Вона відкрила папку. Усередині лежав невеликий оксамитовий футляр. Розалія вже здогадувалася, що там.

— Каблучка?

— Так.

Аліна обережно відкрила коробочку, а на темному оксамиті лежала тонка золота каблучка з маленьким діамантом.

— Він подарував її мені одного листопадового вечора. Саме тут, у Флоренції.

Розалія відчула знайомий біль, той самий, який колись змушував її чекати біля старого мосту. Невже вона знову знає про коханого чоловіка менше, ніж усі інші?

— Заходьте, — невпевнено сказала Розалія.

Вона не хотіла розмовляти на порозі. Аліна пройшла до вітальні, зняла пальто й сіла біля вікна.

Швидко поставивши чайник, у Розалії руки хоч тремтіли, але вона вперто виконувала звичні рухи: дістала чашки, поклала на тарілку печиво, запалила маленьку свічку.

Таки затишок був єдиним способом не дозволити тривозі заповнити собою всю кімнату.

— Ви досі його кохаєте? — запитала Розалія.

Аліна довго мовчала.

— Ні, та колись кохала дуже сильно.

— Тоді чому не повернули каблучку?

Жінка сумно всміхнулася.

— Тому що повертати її означало остаточно визнати, що нашої історії більше немає.

Вона взяла чашку.

— Ми познайомилися, коли Матвій приїхав працювати над своїм першим великим проєктом. Він був уважним, добрим, трохи замкнутим. Мені здавалося, що за його мовчанням ховається цілий світ.

Розалія опустила очі, ж надто добре знала цей світ.

— Ми прожили разом майже рік, — продовжила Аліна. — А потім він освідчився.

— І що сталося?

— За кілька тижнів до весілля Матвій сказав, що не може цього зробити.

— Чому? — Розалія здивовано подивилася на неї.

Аліна повільно провела пальцем по краю чашки.

— Він сказав, що все ще любить іншу жінку.

У кімнаті запала глуха тишина... З одної сторони, Розалія не знала, що відчувати. Полегшення? Смуток? Чи сором за те, що частина її серця раділа цим словам?

— Він назвав моє ім'я? — ледь чутно запитала вона.

— Розалія. — Аліна кивнула.

За вікном почав накрапати дощ.

— Я тоді зненавиділа це ім'я, — зізналася Аліна. — Уявляла тебе жінкою, яка відібрала в мене майбутнє. Хоча ти навіть не знала про моє існування.

Розалія дивилася на незнайомку й раптом побачила не суперницю, а жінку, якій теж колись розбили серце.

— Мені шкода, — сумно сказала вона.

— Не потрібно вибачатися за чужий вибір. Я довго думала, що Матвій боявся шлюбу та тепер розумію: він намагався побудувати майбутнє, не відпустивши минулого.

— Чому ви вирішили прийти саме зараз?

Аліна поглянула на фотографію.

— Учора я побачила вас разом. Він дивився на тебе так, як ніколи не дивився на мене і мене осяйнуло, що більше не хочу триматися за каблучку, яка давно нічого не означає.

Вона підвелася.

— Я не прошу тебе нічого передавати. Просто хотіла, щоб ти знала: між нами все закінчилося три роки тому.

Біля дверей Аліна зупинилася.

— І ще, Розаліє...

— Так?

— Не карай його за те, що колись він намагався жити далі. Але й не дозволяй йому приховувати від тебе важливе.

Після її відходу квартира здавалася незвично тихою. Розалія стояла біля вікна, дивлячись, як дощ стікає по шибках, а на столі залишилася фотографія.

Вона взяла її й уважно подивилася на Матвія. Він усміхався, але після детального огляду Розалія помітила те, чого не побачила спочатку - у його очах не було щастя, тільки втома, мов він намагався переконати себе, що нарешті знайшов правильну дорогу.