Розділ 12. Флоренція

Це місто вирішило привітати двох закоханих по-своєму. Осінь тут пахне кавою, обіцянками та падав легкий теплий дощ. Флоренція.

Розалія стояла біля вікна маленького таксі й дивилася, як повз пропливають старовинні будинки з теракотовими дахами, вузенькі вулички та кав'ярні, у яких за запітнілими шибками мерехтіли золотаві вогники.

На площах люди ховалися під парасольками, сміялися, тримаючи паперові стаканчики з кавою, а осіннє листя кружляло над бруківкою.

— Ну що, мрійнице? — запитав Матвій, стискаючи її долоню. — Не шкодуєш?

— Поки що я шкодую лише про одне. — Розалія повернулася до нього. — Що не взяла ще одного теплого светра.

— Можу запропонувати тобі свій.  —  засміявшись він поцілував її пальці.

— Той, який я вже забрала?

— Отже, у мене більше немає аргументів.

Вона поклала голову йому на плече. За вікном повільно пропливало незнайоме місто та поруч була людина, завдяки якій усе незнайоме вже не здавалося страшним.

Їхня квартира розташовувалася на третьому поверсі старовинного будинку неподалік річки Арно. Високі стелі, дерев'яні балки, маленька кухня й балкончик, із якого відкривався краєвид на червоні дахи. У вітальні стояв круглий стіл, накритий світлою скатертиною, а біля вікна таке велике крісло з м'якими подушками. Розалія одразу підійшла до нього.

— Матвію... це ж ідеальне місце для письменниці!

— Власне, тому я й обрав цю квартиру.  — поставив валізи. — Ти говорила, що хочеш писати біля великого вікна. Я подумав, Флоренція не повинна позбавляти тебе цієї можливості.

Розалія повільно підійшла до нього.

— Ти знаєш, що робиш мене надзвичайно щасливою?

— Сподівався. — Матвій схвильовано усміхнувся.

Вона обійняла його за шию й поцілувала. За вікном дощ торкався старих дахів, а в маленькій квартирі пахло деревом, чистою білизною та новим початком.

Першого ранку Розалія прокинулася від дзвонів. Вони долинали здалеку, змішуючись із гомоном міста та ароматом свіжої кави, що підіймався з кав'ярні на першому поверсі. Матвія вже не було поруч, а на подушці лежала записка.

«Доброго ранку, моя осене. Я пішов за круасанами, не починай досліджувати Флоренцію без мене.

Твій М.»

Розалія загорнулася в халат, відчинила балконні двері й вдихнула прохолодне повітря. Унизу хтось розмовляв італійською. Велосипедист обережно об'їжджав калюжі, а біля квіткової крамниці літня жінка виставляла горщики з хризантемами. Усе було чужим і водночас прекрасним. За кілька хвилин повернувся Матвій.

— Signorina, ваш сніданок!

Він урочисто поставив на стіл пакет.

— А ти швидко освоїв італійську, — засміялася вона.

— Знаю вже три слова і одне з них означає «кава».

— Надзвичайні успіхи.

Вони снідали біля відчиненого вікна, вмочуючи теплі круасани в капучино. Матвій розповідав про майбутній проект, про старовинний палац, який потрібно було реставрувати і те, як хвилювався перед першою зустріччю з командою.

Розалія слухала його й раптом усвідомила, як давно не бачила його таким натхненним.

— Ти щасливий тут? — запитала вона.

— Я щасливий, що ти тут зі мною.

— Я запитала не про мене.

— Тоді так. Я давно мріяв про такий проєкт.

— Отже, ти обов'язково повинен спробувати. — Розалія накрила його руку своєю.

Наступні дні були наповнені маленькими відкриттями. Поки Матвій працював, Розалія гуляла містом. Вона заглядала до старих книгарень, купувала листівки, фотографувала балкони з квітами й годинами сиділа в маленьких кав'ярнях, спостерігаючи за людьми.

Одного дня вона знайшла крихітну книгарню на вузькій вулиці. За прилавком сиділа літня італійка з коротким сивим волоссям.

— Cerchi qualcosa? — запитала жінка.

Розалія розгублено усміхнулася.

— I'm looking for... inspiration.

— Ah, ispirazione! — Жінка засміялася.

Вона показала на маленький столик біля вікна.

— Тут її завжди знаходять.

Розалія придбала тоненький записник у бордовій палітурці. На першій сторінці написала:

«Флоренція. Місто, у якому я вчуся не боятися щастя».

Ці слова почали складатися в історію самі собою.

Одного вечора Матвій повернувся раніше.

— Одягайся, — сказав він із порога.

— Куди?

— На побачення.

— У мене вже є плани.

— Справді? — Він удав здивування.

— Так. Гарячий чай, книжка і твоє крісло.

— А якщо я пообіцяю найкрасивіший захід сонця у твоєму житті? — Матвій підійшов ближче.