Розділ 11. Між двома містами, між двома серцями

Осінній ранок прийшов до будиночка біля озера разом із туманом. Він повільно підіймався над водою, огортав старий причал і торкався шибок, за якими ще дрімав затишний світ двох закоханих.

Розалія прокинулася першою. На кухні пахло деревиною, вчорашньою кавою та лавандою. У каміні ще жевріли кілька вуглинок, а на кріслі лежав Матвіїв светр та загорнувшись в нього й підійшла до вікна.

Учора він сказав, що кохає її, а вона вперше за сім років повірила, що щастя може бути простим.

Та потім зателефонували з Флоренції. Всього лиш два роки. Сімсот тридцять ранків, які вони могли зустріти окремо. Розалія приклала долоню до холодного скла. Невже кохання завжди мусить обирати між мрією та людиною?

— Ти надто рано прокинулася... а ще вчора обіцяла спати до обіду.

Матвій стояв у дверях, розкуйовджений, сонний, із тією особливою усмішкою, яку Розалія вже встигла полюбити.

— Не спалося.

— Через Флоренцію? —  підійшов і обійняв її зі спини.

— Мене не залишав страх, що одного ранку я знову прокинуся, а тебе не буде.

— Розі, поглянь на мене. — Матвій обережно повернув її до себе. — Я не поїду мовчки і не зникну та не залишу тобі листа замість пояснення. Щоб ми не вирішили, ти знатимеш про це першою.

Розалія повірила йому. Тому, що він нарешті навчився говорити навіть у складних розмовах.

Снідали вони біля великого вікна. Матвій підсмажив хліб, Розалія відкрила баночку вишневого джему, а між ними стояв чайник із бергамотовим чаєм.

— А ти коли-небудь була в Італії? — запитав він.

— Ні... але знаєш, я завжди мріяла побачити Флоренцію.

— Справді?

— Старі вулички, книгарні, маленькі кав'ярні... мені здається, там навіть повітря пахне мистецтвом.

— Тоді, може, це не така вже й погана нагода? — Матвій усміхнувся.

— Ти пропонуєш мені поїхати з тобою? — Розалія від подиву поставила чашку.

— Я пропоную нам розглянути всі можливості.

Вона замислилася. Тут залишалися будинок Емілії, старий яблуневий сад, Данило, якого вона щойно знайшла і маленька майстерня над озером, де мала народитися її перша книжка. А там могло бути зовсім інше життя.

— Матвію, я не хочу, щоб хтось із нас відмовлявся від своїх мрій заради іншого.

— І я не хочу.

— Тоді що нам робити?

— Навчитися мріяти разом. —  він накрив її руку своєю.

Повернувшись до міста, Розалія вирушила до Данила. Він працював у саду за старим будинком, збираючи останні яблука. Побачивши онуку, усміхнувся.

— А ось і моя осіння гостя.

Вона обійняла його. Їй усе ще було незвично називати його дідусем, але з кожною зустріччю це слово ставало ріднішим. Вони сіли на дерев'яній лавці під яблунею.

— Ти чимось засмучена, Розі?

— Матвієві запропонували роботу в Італії.

— І ти боїшся, що він поїде? — Данило повільно кивнув.

— Боюся, що поїде і ще більше боюся попросити його залишитися.

Старий чоловік довго дивився на дерева.

— Знаєш, я все життя думав, що найбільша моя помилка, це поїздка з цього міста. Та тепер розумію: помилкою було не те, що я поїхав. А те, що не повернувся й не поговорив з Емілією. Любов не повинна ставати кліткою, дитино та й свобода не повинна означати самотність. — він простягнув їй червоне яблуко. — Не вирішуй за Матвія, чого він хоче і не дозволяй йому вирішувати за тебе.

— Ви з Емілією мали б дуже багато про що поговорити. — Розалія усміхнулася.

— Ох, люба... — Данило сумно засміявся. — Якби мені подарували ще одну осінь із нею, я витратив би її не на спогади, а на звичайне життя.

Увечері Розалія зайшла до «Жовтневого листа». Сівши за той самий столик, де вперше зустріла Матвія після повернення. За вікном мрячив дощ, на столі горіла маленька свічка, а повітря пахло корицею та свіжою випічкою.

Розалія розгорнула свій записник. На чистій сторінці написала:

«Я хочу написати книжку про жінку, яка повернулася до маленького міста, щоб забути минуле, але знайшла там майбутнє».

Вона задумалася. Потім додала:

«І про чоловіка, який одного разу пішов та таки зумів вчасно повернутись».

— Здається, я знаю цього чоловіка.

Розалія підняла голову. Матвій стояв поруч із двома чашками кави.

— Ти підглядав!

— Так! Останній рядок. — сівши навпроти. — Я сьогодні говорив із керівником проєкту.

— І? — її серце прискорилося.

— Попросив кілька днів на остаточну відповідь. Також запитав, чи можу працювати частину часу дистанційно.

— І що він сказав?

— Що це можливо, хоча на початку доведеться провести у Флоренції кілька місяців.