Розділ 10. Будиночок біля озера, де здійснюються мрії

Буває так, що щастя приходить без попередження. Воно не стукає голосно у двері, не вимагає уваги й не обіцяє вічності. Просто з'являється одного осіннього ранку, коли за вікном повільно падає листя, у чашці парує кава, а серце раптом перестає боятися майбутнього.

Таким був ранок Розалії. Стоявши перед дзеркалом, поправляючи кремовий светр і усміхалася власному відображенню.

Сьогодні вони з Матвієм вирушали до будиночка біля озера. У сумці лежали теплий шарф, книжка, старий фотоапарат Емілії та маленький срібний медальйон.

Розалія ще не знала, що чекає на неї попереду та вперше за довгий час це її не лякало.

Матвій приїхав о дев'ятій. На задньому сидінні автомобіля лежали плед, кошик із продуктами та невеликий букет жовтих хризантем.

— Це що, підготовка до триденної експедиції? — засміялася Розалія.

— Я відповідально ставлюся до романтичних пригод.

— Навіть якщо ми їдемо лише на один день?

— Особливо тоді.

Він відчинив їй дверцята, а коли вона сіла, простягнув маленький паперовий пакет. Усередині була булочка з корицею.

— Ти неможливий, — усміхнулася вона.

— Але передбачливий.

Дорога пролягала через маленькі села, золотаві поля й ліс, що вже майже повністю змінив зелене вбрання на багряне.

Розалія дивилася у вікно, поки Матвій тихенько підспівував старій пісні.

— Ти завжди так фальшивиш? — запитала вона.

— Лише коли хочу справити враження.

— Тоді тобі вдалося.

Він засміявся і Розалія подумала, що могла б звикнути до таких ранків. До його голосу та відчуття, що поруч нарешті хтось, із ким добре навіть мовчати.

Будиночок стояв на невеликому пагорбі над озером. Дерев'яний, із білими віконницями, широкою верандою та старим димарем, він здавався загубленим серед золотого лісу. До ґанку вела вузенька доріжка, вкрита кленовим листям. Біля сходів росли кущі вересу, а поруч стояла дерев'яна лавка, потемніла від дощів.

Озеро лежало зовсім близько. Спокійне, сріблясте, воно віддзеркалювало дерева й низькі осінні хмари.

— Матвію... — прошепотіла Розалія. — Тут неймовірно.

— Схоже, Емілія знала, що робила, коли залишила тобі це місце.

Розалія дістала маленький латунний ключ. Замок піддався не відразу, коли двері нарешті відчинилися, їх зустрів запах старого дерева, сушених трав і трохи пилу.

Усередині було затишно. Невелика вітальня з каміном, книжкові полиці, дерев'яний стіл біля великого вікна й м'яке крісло, накрите картатим пледом. На підвіконні стояла порожня ваза, а поруч лежала фотографія молодої Емілії.

Розалія взяла її до рук.

— Вона була тут щасливою?

— Думаю, так. Принаймні хотіла, щоб ти тут була щасливою. — Матвій підійшов ближче.

Вони провели кілька годин, наводячи лад. Матвій розпалив камін, Розалія витерла пил із полиць, відчинила вікна й поставила у вазу хризантеми.

Невдовзі будиночок ожив. На кухні пахло кавою, у каміні потріскували дрова, а з програвача, який Матвій дивом зумів увімкнути, лунала тиха музика.

— Знаєш, — сказала Розалія, розкладаючи чашки, — я завжди мріяла про таке місце.

— Про старий будинок із поламаними дверцятами шафи?

— Про будинок, де можна прокидатися від співу птахів. Пити каву біля великого вікна. Читати книжки, коли надворі дощить.

— А ще? — Матвій дивився на неї з усмішкою.

— Щоб хтось іноді готував мені сніданок.

— Це серйозна вимога.

— І щоб не фальшивив під час співу.

— Тоді я не підходжу.

Розалія засміялася. Матвій підійшов ближче й обережно обійняв її за талію.

— А якщо я навчуся?

— Тоді, можливо, подумаю... — вона підняла на нього очі.

Його поцілунок був ніжним, теплим і таким природним, ніби вони цілувалися щоранку все своє життя.

Після обіду вони пішли до озера. Стежка вела крізь високі сосни й золотаві берези. Під ногами шаруділо листя, а повітря було прозорим і прохолодним. На березі стояв невеликий дерев'яний причал.

Матвій розстелив плед, дістав термос із чаєм і два яблука. Вони сіли поруч.

— Розі, можна я запитаю дещо серйозне?

Вона повернулася до нього.

— Звичайно.

— Ти колись думала залишитися тут назавжди? У нашому місті?

Розалія подивилася на озеро.

— Раніше я думала, що повернулася лише на кілька місяців. Хотіла відпочити, розібратися із собою, а потім знову кудись поїхати. А тепер мені все частіше не хочеться їхати.

— Я боявся запитати.

— Чому?