Розділ 9. Наслідки обіцянки

Жовтень добігав кінця. Місто повільно готувалося до холодів. У вітринах кав'ярень з'явилися пухнасті пледи, на дерев'яних столиках горіли свічки, а з маленьких пекарень долинав аромат гарячого шоколаду, кориці й щойно спечених булочок.

Розалія завжди любила цю пору та сьогодні навіть затишок старого будинку не міг заспокоїти її думок.

Сидівши біля каміна, тримаючи в руках телефон.

«Не всі в нашій родині хотіли, щоб правда колись відкрилася».

Слова Віри не давали їй спокою. Навіщо жінка телефонувала після стількох років мовчання? І яку обіцянку дала Емілії? Розалія поглянула на засушену квітку яблуні, що лежала на камінній полиці. Здавалося, кожна знайдена відповідь приносила із собою ще десяток запитань.

Наступного ранку на ґанку з'явився Матвій. Він тримав невеликий кошик, накритий картатою серветкою.

— Доставка гарного настрою, — оголосив він, щойно Розалія відчинила двері.

— Що цього разу?

— Сирники з ваніллю, малиновий джем і кава. А ще надзвичайно приємна компанія.

— Компанію можна повернути, якщо не сподобається?

— Боюся, гарантійний термін давно закінчився.

Розалія любила ці маленькі жарти, його звичку приходити без зайвих церемоній і те, як легко він перетворював звичайні ранки на щось особливе.

Матвій зайшов на кухню й одразу помітив її втомлений погляд.

— Ти погано спала?

Розалія кивнула.

— Мені телефонувала Віра, донька Ганни.

— Що вона хотіла? — він поставив кошик.

— Сказала, що дала Емілії якусь обіцянку і попросила поки нікому не показувати знайдені листи.

Він трохи помовчав.

— Розі, я не хочу, щоб між нами знову з'явилися таємниці. Але якщо тобі потрібно розібратися в цьому самій, я зрозумію.

— Я просто боюся, що знову дізнаюся щось, після чого все зміниться.

Матвій обережно обійняв її.

— Усе й так змінюється, але на цей раз ми можемо пройти через усі труднощі разом.

Вона притулилася щокою до його грудей. За вікном крапав падав дощ і в цю хвилину Розалії захотілося, щоб час зупинився.

Віра приїхала по обіді. Висока жінка із сивуватим волоссям, акуратно зібраним на потилиці, стояла біля хвіртки з невеликою шкіряною сумкою.

Розалія пам'ятала її зовсім іншою, такою усміхненою, жвавою, завжди готовою розповідати кумедні історії, а тепер у її погляді було щось насторожене.

— Ти так виросла, Розаліє, — щиро сказала вона.

— Минуло багато років.

Вони ніяково обійнялися. У будинку пахло яблучним пирогом та лавандою. Розалія поставила чайник, дістала дві порцелянові чашки й запросила гостю до столу.

Віра довго дивилася на знайому кухню.

— Емілія завжди любила цей будинок. Казала, що тут навіть самотність пахне затишком.

— Вона й мене навчила любити такі дрібниці.

— Ти вже знаєш про Софію? — Віра повільно поставила чашку.

— Так, знаю, що Емілія була її справжньою матір'ю.

— Я сподівалася, що тобі ніколи не доведеться дізнаватися про це з чужих слів. — жінка заплющила очі.

— Тоді чому ніхто не розповів раніше?

— Тому що ми дали Емілії слово.

— Яке саме? — Розалія подивилася на неї.

Віра розстебнула сумку й дістала пожовклий конверт.

— Перед смертю Емілія попросила мене передати тобі це, але тільки тоді, коли ти сама почнеш шукати правду.

На конверті було написано знайомим почерком:

«Моїй любій Розі. Коли настане час».

Вона розгорнула лист.

«Моя найдорожча дівчинко.

Якщо ти читаєш ці рядки, значить, я вже не можу обійняти тебе й сказати все особисто.

Пробач мені за мовчання. Ти завжди знала мене як тітку Емілію та правда в тому, що я була твоєю бабусею. Коли народилася твоя мама, світ навколо здавався мені жорстоким. Я була молодою, наляканою й надто залежною від чужих рішень.

Моя сестра Ганна допомогла мені зберегти дитину. Вона виховала Софію як рідну доньку, хоча ніколи не забороняла мені бути поруч. Ми думали, що захищаємо її, а можливо, просто боялися правди.

Та я хочу, щоб ти знала найважливіше: жодного дня я не переставала любити свою доньку. Коли Софія виросла, ми розповіли їй усе. Вона пробачила мене та попросила не відкривати цю історію тобі, поки ти сама не будеш готова.

І ще одне, Розі. Ніколи не дозволяй страху вирішувати замість твого серця. Я втратила надто багато років, чекаючи слушного часу для щастя. Не повторюй моєї помилки.

З любов'ю, твоя бабуся Емілія».