Розділ 8. Яблуня, що берегла обіцянку

Того ранку осінь була особливо ніжною. Сонце несміливо зазирало у вікна, торкаючись золотими променями мереживних фіранок. У будинку пахло кавою, ваніллю та свіжим хлібом, який Розалія принесла із сусідньої пекарні.

На кухонному столі лежав лист Емілії.

«Якщо доля колись поверне тебе до нашого саду, знайди стару яблуню біля криниці...»

Розалія перечитувала ці слова, обережно проводячи пальцями по вицвілому чорнилу. Їй здавалося дивним, що звичайні клаптики паперу здатні зберігати стільки любові. Люди старіють, змінюються, забувають голоси одне одного, а листи продовжують говорити за них.

У двері тихенько постукали. На ґанку стояв Матвій із термосом і двома маленькими горнятками.

— Доброго ранку, мрійнице.

— Ти вирішив остаточно перебрати на себе обов'язки мого особистого постачальника кави?

— Лише до того часу, поки не заслужу право готувати її на твоїй кухні.

— Сміливі плани.

— Я сім років збирався запросити тебе на друге побачення... а тепер намагаюся надолужити згаяне.

Вона засміялася й відступила, пропускаючи його до будинку. Матвій помітив лист.

— Знайшла щось нове?

— Емілія залишила для Данила якусь річ у старому яблуневому саду.

— Хочеш її знайти?

Розалія кивнула.

— Але я не знаю, де той сад.

— Зате знаю я.

За годину вони їхали вузькою дорогою за місто. Обабіч тягнулися поля, вкриті ранковим туманом. Дерева стояли в золотавих і багряних шатах, а над землею кружляли зграї птахів, готуючись до далекої подорожі. Матвій увімкнув легку музику.

Розалія дивилася у вікно, час від часу зігріваючи руки об горнятко.

— Ти часто бував у тому саду? — запитала вона.

— У дитинстві. Мій батько любив фотографувати старі дерева. Казав, що кожне з них має власну історію.

— Виходить, він знав про Емілію більше, ніж розповідав?

— Можливо, але тепер я думаю, що й сам знав далеко не все.

Розалія повернулася до нього.

— Тобі не здається дивним, що історії наших родин постійно перетинаються?

Матвій на мить відвів погляд від дороги.

— Мені здається, ми просто народилися в місті, де люди надто довго мовчали про важливе.

— А ми?

— А ми спробуємо навчитися говорити.

Старий сад зустрів їх запахом мокрої трави та перестиглих яблук. Колись тут, очевидно, було велике господарство. Тепер між деревами росла висока трава, дерев'яна огорожа похилилася, а старі доріжки майже зникли під листям.

Проте сад залишався прекрасним. Гілки яблунь схилялися низько до землі, тримаючи останні червоні плоди. Сонце пробивалося крізь крони, малюючи на траві маленькі золоті плями.

— Неймовірно, — прошепотіла Розалія.

— Почекай, поки побачиш криницю. — Матвій усміхнувся.

Вони йшли поміж дерев, іноді торкаючись плечима. Одного разу Розалія послизнулася на мокрому листі, й Матвій встиг підхопити її за талію.

— Обережно.

Їхні обличчя опинилися зовсім близько.

— Ти завжди з'являєшся в найпотрібнішу мить, — з усмішкою сказала вона.

— Не завжди, Розі. — усміхнувшись, але в його очах промайнув сум.

Вона зрозуміла, про що він.

— Зате зараз ти тут.

Матвій обережно торкнувся її щоки.

— І цього разу нікуди не збираюся.

Криницю вони знайшли в найстарішій частині саду. Вона була викладена сірим каменем, а дерев'яний дах майже повністю вкрив мох. Поруч росла величезна яблуня. Її стовбур був покручений часом, кора потріскалася, але на найвищих гілках досі висіли кілька золотистих яблук.

— Мабуть, це вона, — сказала Розалія.

— Дивись сюди. — Матвій обійшов дерево.

У стовбурі, зовсім низько над землею, виднілося старе дупло, прикрите шматком кори. Розалія присіла. Усередині лежала невелика металева коробочка, загорнута в потемнілу тканину.

Вона обережно витягнула її. На кришці було вигравіювано дві літери: Е. Д.

У Розалії затремтіли руки.

— Це вони...

— Відкрий. — Матвій присів поруч.

У коробочці лежали засушена квітка яблуні, маленька срібна каблучка й складений аркуш паперу. Розалія розгорнула його.

«Мій найдорожчий Даниле.

Коли ти читатимеш ці слова, можливо, мине багато років.

Я залишаю тут каблучку, яку ти подарував мені того вечора, коли ми обіцяли одне одному ніколи не розлучатися і не перестала тебе любити. Та іноді любові недостатньо, щоб двоє людей знайшли дорогу одне до одного.