Твої очі кольору листя

Розділ 7. Людина з минулого та запах яблук

Осінь повільно вкривала місто золотом. За вікнами маленького будинку на Кленовій вулиці кружляло листя, у каміні тихо потріскували дрова, а на кухні пахло свіжоспеченим яблучним пирогом.

Розалія стояла біля столу, спостерігаючи, як Матвій намагається акуратно нарізати пиріг.

— Ти ріжеш його так, мов перед тобою старовинний рукопис, — засміялася вона.

— Я просто боюся зіпсувати те, над чим ти працювала цілу годину.

— Матвію, це пиріг.

— Дуже відповідальний пиріг.

Він усміхнувся, і Розалія відчула, як тепло розливається десь під серцем. Останні кілька днів були схожі на дивний сон. Минуле поверталося до неї уривками листів, старими фотографіями, забутими іменами, але серед усього цього неспокою Матвій став тихою присутністю, якої їй так бракувало.

Він не намагався змусити її забути сім років розлуки та не просив удавати, що нічого не сталося. Просто залишався поруч, і можливо, це було найціннішим.

— Розі, — раптом озвався Матвій, відкладаючи ніж, — ти щось дізналася про Данила?

— Лише ім'я, Емілія більше нічого не написала.

На столі лежав бордовий записник, відкритий на сторінці із засушеною лавандою.

«Данило».

Одне слово, за яким могло ховатися ціле життя.

— Пані Марта може знати, — припустив Матвій.

— Не хочу знову приходити до неї лише із запитаннями.

— Тоді купимо в неї хліб, а запитання будуть безкоштовним доповненням.

— Ти нестерпний.

— Але ти запросила мене на пиріг.

— Це ще не означає, що я тебе пробачила.

— Я знаю і готовий чекати стільки, скільки тобі буде потрібно. — він обережно торкнувся її руки.

За вікном почав накрапати дощ. Розалія дивилася на його долоню, що ніжно накривала її пальці, й подумала, що іноді любов повертається зовсім не так, як ми її уявляємо. Без гучних обіцянок чи красивих промов. Просто з людиною, яка залишається, коли ти мовчиш.

Наступного ранку вони вирушили до пекарні. Місто пахло мокрими каштанами, кавою та солодким димом із коминів. У вітринах уже з'явилися гарбузи, свічки й маленькі декоративні ліхтарики. Біля пекарні пані Марти стояв літній чоловік із дерев'яним кошиком яблук.

Він був високим, трохи сутулим, із густим сивим волоссям. На ньому було потерте коричневе пальто, а на шиї — темно-зелений шарф. Чоловік розмовляв із Мартою, усміхаючись так лагідно, що Розалія мимоволі затримала погляд.

— Розаліє! — вигукнула Марта. — Ви вчасно, познайомся, це пан Данило.

Світ навколо ніби завмер. Розалія відчула, як Матвій поруч напружився.

— Данило? — перепитала вона.

Літній чоловік повернувся. Його очі були світло-сірими, з маленькими зморшками в кутиках.

— Так, дитино, а ми знайомі?

Вона не знала, що відповісти.

— Моя... бабуся була Емілія.

Кошик вислизнув із його рук. Кілька червоних яблук покотилися бруківкою, чоловік зблід.

— Емілія? — ледве вимовив він.

Розалія кивнула.

— Ви її знали?

Данило довго дивився на неї. Потім прошепотів:

— У тебе її очі.

Марта запросила їх до маленької кімнати за пекарнею. Там було тепло, а на стінах висіли старі фотографії, на підвіконні цвіла герань і посеред столу стояв глечик із засушеними квітами. Данило сидів навпроти Розалії, тримаючи чашку чаю обома руками.

— Я не бачив Емілію понад тридцять років, — почав він.

— Ви її кохали? — запитала Розалія.

— Більше, ніж мав сміливості сказати. — чоловік сумно всміхнувся і на мить заплющив очі. — я працював у яблуневому саду її батька. Ми зустрічалися таємно. Вона приходила ввечері з книжкою, а я залишав для неї найсолодші яблука.

Розалія слухала, затамувавши подих.

— А потім?

— Потім мені запропонували роботу далеко від міста. Я поїхав, думаючи, що повернуся за кілька місяців. Але життя склалося інакше.

— Ви знали про Софію?

Данило підняв голову.

— Повтори?

— Про мою маму.

У кімнаті затяглась їдка тиша. Марта повільно поставила на стіл тарілку з печивом.

— Даниле, — лагідно сказала вона, — Софія була донькою Емілії.

— Донькою?

— Вона народилася в листопаді 1990 року. — Розалія витягнула фотографію немовляти.

Данило довго дивився на світлину, потім його руки затремтіли.