Розділ 6. Софійка або таємниця синього конверта

Кажуть, що правда приходить зовсім неочікувано. Не гримить громом, не розбиває вікон і не змушує світ зупинитися. Вона просто лежить у старому конверті, пахне пожовклим папером і змінює все, у що ти вірила.

Розалія сиділа на краю ліжка тітки Емілії, тримаючи фотографію немовляти.

«Моя маленька Софійка. Листопад 1990 року».

Софія, так звали її маму. Розалія перевернула світлину, сподіваючись знайти ще бодай слово, але там більше нічого не було. Вона пам'ятала мамині руки, її ніжний голос, запах жасминового мила й те, як та завжди заплітала їй волосся перед сном.

Мама померла, коли Розалії виповнилося шістнадцять. Відтоді Емілія стала для неї найближчою людиною. Але чому ніколи не розповідала про цю фотографію? І чому називала Софію своєю племінницею?

Уранці Розалія прокинулася від тихого стукоту у двері. За вікном лежав густий туман, а мокрі кленові листки прилипли до шибок, наче золотаві метелики. На порозі стояв Матвій. У руках він тримав два стаканчики кави й маленький паперовий пакет.

— Я подумав, що після вчорашнього тобі не завадить щось солодке.

— А якщо я вже поснідала?

— Тоді мені доведеться героїчно з'їсти обидва круасани.

— Заходь, герою. — Розалія мимоволі засміялася.

Вони сіли на кухні. Матвій розпалив камін, поки вона розкладала на тарілках випічку. Осіннє світло повільно наповнювало кімнату, ковзаючи по дерев'яній підлозі. Здавалося, усе навколо створене для спокійного ранку, але Розалія не могла перестати дивитися на синій конверт.

— Я знайшла дещо, — нарешті сказала вона.

Матвій поставив чашку, а вона простягнула йому фотографію.

Уважно прочитавши напис, сказав тихо:

— Софійка?

— Моя мама.

— Ти впевнена? — Матвій підвів очі.

— Дата народження збігається і поглянь на браслет.

— Ти думаєш, Емілія була її матір'ю? — емоції здивування таки заполонилини Матвія.

— Не знаю, але мені страшно дізнатися.

— Ти не мусиш розбиратися з усім сьогодні.

— А якщо все моє життя було побудоване на чиїйсь брехні?

— Твоє життя було справжнім, Розі. — Він обережно взяв її долоню. — Твої спогади, любов до мами, усе, що ти пережила... правда про минуле цього не забере.

Вона підняла голову. Він назвав її Розі, так, як колись у листах і від цього простого слова захотілося плакати.

Після сніданку вони вирішили навідатися до пані Марти, власниці старої пекарні. Марта знала Емілію ще молодою. Якщо хтось і міг розповісти про її минуле, то саме вона. Пекарня зустріла їх ароматом теплого хліба, карамелізованих яблук та кориці. За прилавком стояла невисока сивочола жінка в блакитному фартуху.

— Розаліє! — радісно вигукнула вона. — Сідайте любі, я саме спекла твої улюблені булочки.

Та коли побачила фотографію, усмішка зникла. Марта повільно опустилася на стілець.

— Де ти це знайшла, дитино?

— У кімнаті Емілії.

— Ох, моя люба Емі... — жінка торкнулася зображення кінчиками пальців.

— Ви знаєте, хто ця дитина?

Марта подивилася на Матвія, потім знову на Розалію.

— Знаю.

— Це моя мама? — Розалія відчула, як серце шалено закалатало.

— Так.

— А Емілія?..

— Емілія була її матір'ю. — Марта тяжко зітхнула.

На кілька секунд світ навколо стих. Розалія дивилася на жінку, не розуміючи, як вимовити наступне запитання.

— Але... чому?

— Твоя бабуся народила Софійку зовсім молодою. Батьки не пробачили їй вагітності без шлюбу, щоб уникнути розголосу, дитину записали донькою старшої сестри Емілії - Ганни і для всіх Софія стала її донькою.

— А мама знала?

— Знала, Емілія розповіла їй, коли та виросла, але вони вирішили не змінювати того, до чого звикла родина.

Розалія відчула на щоці гарячу сльозу. Тітка Емілія. Її добра, лагідна тітка, яка пекла яблучні пироги, вчила любити книжки й завжди залишала для неї світло на ґанку. Насправді була її бабусею.

На зворотному шляху Розалія майже не розмовляла. Матвій не став розпитувати. Просто йшов поряд, іноді торкаючись її плеча, коли вони переходили слизьку бруківку. Біля старого скверу вона зупинилася.

— Знаєш, що найдивніше? Емілія часто казала, що я маю її оч, а я завжди сміялася, бо думала, що вона просто хоче зробити мені приємне.

— Можливо, вона просто пишалася тобою. — Матвій усміхнувся.

— Вона могла сказати мені правду.

— Могла, але, мабуть, боялася, що ти інакше дивитимешся на свою маму.

— Я б любила їх обох. — Розалія витерла сльози.

— Вірю. — Він розгорнув парасольку, хоча дощ уже майже закінчився. — Ходімо, я знаю місце, де готують найкращий гарячий шоколад.