Розділ 5. Скринька з ароматом лаванди

Ранок почався з аромату свіжозвареної кави, тихого шелесту дощу та дивного відчуття, що сьогодні має статися щось важливе.

Розалія сиділа біля кухонного вікна, загорнувшись у теплий плед. На столі парувала чашка кави, поруч лежали дві старі фотографії, а за склом жовтневий вітер кружляв листя, ніби намагався розповісти історію, яку ніхто не хотів слухати.

Її переповнювали змішані емоції, від яких вона майже не спала. Думки раз у раз поверталися до Матвія, до його теплих долонь, сумних очей і слів, сказаних учора на мосту.

«Я не прошу пробачити мене сьогодні».

Розалія провела пальцем по краю чашки. Можливо, пробачення справді починалося не з великих слів, а з маленького бажання знову повірити людині. Але спершу вона мусила розібратися з минулим.

Скриньку тітки Емілії Розалія знайшла в старій шафі на горищі, невелика за розміром, дерев'яна, з потемнілим від часу замочком і вирізьбленими квітами на кришці.

Щойно Розалія відкрила її, кімнату наповнив ніжний аромат лаванди. Такий знайомий, що на мить їй здалося, ніби тітка знову поруч.

— Розі, ніколи не поспішай викидати старі речі, — любила повторювати Емілія. — Іноді вони найкраще пам'ятають людей.

На дні скриньки лежали пожовклі конверти, срібний медальйон і маленький записник у бордовій обкладинці. Розалія розгорнула його. Перший запис був датований листопадом 1990 року.

«Сьогодні я знову бачила Олександра. Він стояв біля мосту, тримав у руках айстри й дивився на мене так, мов між нами не минув цілий рік. Я хотіла сказати, що ненавиджу його за мовчання. Натомість заплакала, а він просто обійняв мене. І я зрозуміла, що серце пам'ятає навіть те, що розум наказує забути».

Розалія затамувала подих. Слова здавалися до болю знайомими, перегорнула сторінку.

«Олександр сказав, що всі мої листи поверталися до нього. Мої жодного разу не повернулися. Хтось зробив усе, щоб ми повірили, ніби перестали любити одне одного».

Розалія відчула холодок уздовж спини. Отже, їх розлучила не відсутність почуттів. Їх розлучила чужа воля.

Опівдні пролунав дзвінок у двері, на порозі стояв Матвій. У руках він тримав стару картонну коробку й букет дрібних білих хризантем.

— Не знав, що краще принести, — ніяково усміхнувся він. — Квіти чи минуле.

— Сподіваюся, квіти менш небезпечні.

— Можна зайти?

— Заходь, я саме збиралася пекти яблучний пиріг.

Матвій зупинився на порозі кухні.

— З корицею?

— А ти ще пам'ятаєш?

— Розаліє, я пам'ятаю навіть те, що ти завжди залишала останній шматочок яблука, щоб з'їсти його з чаєм.

Вона усміхнулася, відчувши, як теплішають щоки. Незабаром кухня наповнилася запахом печених яблук, кориці й ванілі. Матвій допомагав чистити фрукти, іноді навмисне дражнив її, а вона ловила себе на тому, що сміється так само легко, як сім років тому.

На одну коротку мить минулого між ними ніби не існувало, тільки тепла кухня, жовте листя за вікном і двоє людей, яким знову було добре поруч.

Після обіду вони розклали листи на великому дерев'яному столі. Матвій уважно читав записи Емілії, а Розалія переглядала конверти, які залишив його батько.

— Дивись, — раптом сказала вона.

На одному з конвертів стояв штамп поштового відділення, але адреса була закреслена.

— Це лист Емілії до твого батька.

Матвій узяв конверт.

— А ось напис іншим почерком: «Адресат вибув».

— Ти знаєш, хто міг це зробити?

— Мій дід працював на пошті, а батько Емілії був його близьким знайомим.

Розалія підняла очі.

— Ти думаєш, вони домовилися?

— Не знаю і не хочу звинувачувати людей, які вже не можуть відповісти.

Тепер ця історія здавалася не просто сумною, а несправедливою. Скільки щасливих ранків, прогулянок і звичайних вечорів було втрачено через чиєсь рішення? Матвій обережно взяв її за руку.

— Знаєш, чого я найбільше боюся?

— Чого?

— Що ми з тобою теж колись станемо чиєюсь сумною історією.

Розалія подивилася на нього. За вікном дощ перетворився на дрібну сріблясту завісу.

— Тоді нам варто перестати жити чужими помилками.

— А своїми?

— Свої доведеться виправляти.

Їхні погляди зустрілися. Матвій повільно нахилився ближче, але зупинився, залишивши їй можливість відсторонитися. Розалія відчула тепло його подиху і не відступила.

Поцілунок був коротким, ніжним і трохи несміливим та у ньому не було поспіху чи вимог. Сім років мовчання, які нарешті знайшли спосіб перетворитися на щось тепле.

Коли Матвій відхилився, Розалія усміхнулася.

— Ти все ще винен мені сім осеней.