Розділ 4. Міст, де залишилося несказане

Осінь уміла зберігати таємниці ховаючи їх у пожовклому листі, у тріщинах старих будинків, у запаху дощу та в листах, які роками лежали на дні забутих шухляд.

Розалія стояла біля вікна, тримаючи в руках стару фотографію.

«Емілія та Олександр. Осінь 1989 року. Те, чого нам не судилося».

Вона перечитала напис утретє, а на світлині тітка Емілія була зовсім молодою. Її волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а в очах світилася така безтурботна радість, якої Розалія ніколи не помічала в ній пізніше.

Поруч стояв чоловік із темним волоссям та усмішкою, дивовижно схожою на Матвієву.

— Хто ж ти такий, Олександре? — прошепотіла вона.

Годинник пробив четверту, до зустрічі залишалася година.

Розалія обережно поклала фотографію до кишені пальта, загорнулася в бордовий шарф і вийшла з будинку. Дорога до старого мосту пролягала через каштанову алею. Колись вона бігала тут із друзями, збирала найкрасивіші листки й вірила, що кожен знайдений каштан приносить щастя та тепер ішла повільно, прислухаючись до шелесту під ногами.

На розі продавали гарячі вафлі. З кав'ярні долинав запах ванілі, ліхтарі ще не засвітилися, але вечір уже огортав місто ніжним золотавим серпанком.

Розалія купила маленький стаканчик яблучного чаю й рушила далі.

Міст з'явився за поворотом. Старий, кам'яний, із кованими поручнями, які почорніли від часу. Під ним повільно текла річка, несучи на своїй поверхні опале листя.

Сім років тому вона стояла тут у холоді, чекаючи чоловіка, якого кохала. Тоді їй здавалося, що найстрашніше у світі, то залишитися самій та тепер вона знала: страшніше таки не розуміти, чому тебе залишили.

— Ти прийшла раніше.

Матвій стояв неподалік. На ньому було темне пальто, а в руках - два паперові стаканчики.

— Я не знав, чи захочеш ти знову зі мною говорити, — додав він. — чай із бергамотом, без цукру.

— Я теж не знала... ти досі пам'ятаєш.

— Деякі речі неможливо забути.

Вони стояли поруч, дивлячись, як річка забирає останнє осіннє листя.

— Матвію, — нарешті промовила вона, — я більше не хочу загадок.

— Тоді почнемо з того, що наші родини були знайомі задовго до нас.

Матвій сперся на холодні поручні.

— Олександр, чоловік із фотографії, був моїм батьком.

Розалія відчула, як серце пропустило удар.

— Твоїм батьком?

— Так, а Емілія була його першим коханням.

Вона дістала світлину з кишені.

— Вони були разом?

— Хотіли бути та батько Емілії не дозволив їм одружитися. Усе закінчилося сваркою, після якої мій батько поїхав із міста. Через кілька років він одружився з моєю матір'ю.

— Але яке це має відношення до нас?

Матвій опустив погляд.

— Коли я вперше розповів батькові про тебе, він попросив показати фотографію. Побачив тебе й одразу впізнав схожість з Емілією, а коли дізнався твоє прізвище, зблід.

Розалія мовчала.

— Він розповів мені про минуле. Про те, як після їхнього розставання родини звинувачували одна одну. Про листи, які ніколи не доходили до адресатів і про обіцянку більше не втручатися в життя одне одного.

— То ж ти вирішив, що мусиш виконати цю обіцянку замість нього?

Матвій повільно похитав головою.

— Ні, тут було усе складніше. Після тих подій батько серйозно захворів. Він просив мене залишитися поруч, а згодом я дізнався, що його стан погіршується. Я боявся втратити його і боявся сказати тобі, що не зможу поїхати разом із тобою, як обіцяв.

— Тому просто зник?

— Так.

Розалія відвернулася. Їй хотілося розсердитися. Сказати, що він не мав права вирішувати за неї та замість цього вона відчула смуток.

— Матвію, я могла бути поруч.

— Я був молодим і боягузливим. Думав, що звільняю тебе від чужих проблем. Насправді просто завдав тобі болю.

Вітер торкнувся її волосся.

— А фотографія? Ти справді бачив мене на мосту?

— Так. Я прийшов, коли вже сутеніло. Побачив тебе здалеку й зрозумів, що все ще можу підійти. Але ти плакала, а я не знав, як пояснити своє мовчання. Наступного ранку поїхав із батьком на лікування.

Розалія заплющила очі. Сім років вона уявляла байдужого чоловіка, який забув про неї. А тепер перед нею стояв той самий хлопець, тільки доросліший, сумніший і мабуть, не менш самотній.

— Ти міг написати пізніше.

— Міг і повинен був.

Він не шукав виправдань, це змусило її знову подивитися йому в очі.

Почався дрібний дощ. Матвій розкрив парасольку й вони опинилися зовсім близько. Розалія відчула аромат його парфумів: благородний кедр, бергамот і щось тепле, майже домашнє.