Розділ 3. Смак недомовлених почуттів

Наступного ранку Розалія вирішила, що більше не дозволить минулому керувати її життям. Це рішення протрималося рівно до одинадцятої години, а тоді на порозі її будинку з'явився букет. І це були не троянди і не вишукані квіти з дорогого салону. Звичайні осінні айстри - білі, бузкові й ніжно-рожеві, перев'язані тонкою лляною стрічкою.

Між стеблами ховалася маленька записка.

«Ти колись сказала, що айстри — це останні усмішки літа. Я запам'ятав».

Розалія притиснула записку до грудей, вона справді так говорила, тільки одній людині, тому, хто сім років тому пообіцяв зустріти її першого листопада біля старого мосту і так не прийшов.

Опівдні Розалія вирушила до книгарні. Їй хотілося загубитися серед книжкових полиць, відчути запах паперу й ненадовго забути про чоловіка, який із кожною зустріччю дедалі сильніше розхитував її спокій.

Книгарня «Між рядками» розташовувалася в старовинному будинку з високими вікнами, на підвіконнях стояли горщики з вересом, а між стелажами спав рудий кіт.

Розалія саме розглядала збірку поезій, коли за спиною почула знайомий голос:

— Я б обрав цю.

Матвій простягнув їй тоненьку книжку в темно-синій палітурці.

— Чому?

— Тому що на сорок сьомій сторінці є вірш, який тобі сподобається.

Вона насторожено подивилася на нього.

— Ти?

Він помітив зміну в її голосі.

— Вибач, я не хотів тебе налякати, це вирвалося.

— Матвію, хто ти?

Між ними повисла тиша, а за вікном повільно пропливали хмари. Десь у глибині книгарні тихо грало старе піаніно.

— Людина, яка колись зробила велику помилку, — відповів він.

— Ти знав мене раніше?

— Так.

— Тоді чому вдавав, що ми незнайомі?

Матвій провів рукою по волоссю.

— Бо не знав, чи маєш ти бажання мене згадувати.

Розалія відчула, як щось стислося всередині.

— Ти писав мені листи?

Він не відповів та цього мовчання вистачило.

— Це був ти...

Її голос затремтів. Матвій повільно кивнув.

— Так, Розаліє.

Вона відступила на крок. Сім років вона уявляла цю зустріч. Придумувала сотні запитань. Мріяла, що одного разу скаже йому, як сильно він її скривдив. А тепер стояла навпроти нього й не могла вимовити жодного слова.

— Чому? — нарешті прошепотіла вона.

Матвій опустив очі.

— Я хотів пояснити.

— Сім років тому?

— Так.

— Тоді чому не пояснив?

Він мовчав так довго, що Розалія гірко всміхнулася.

— Знаєш, що найгірше? Я не серджуся через те, що ти пішов. Люди іноді йдуть, а я серджуся, бо ти дозволив мені думати, що я нічого для тебе не означала.

Його обличчя змінилося.

— Ти означала більше, ніж я міг собі дозволити.

— Тоді чому?

Матвій подивився їй просто в очі.

— Тому що того листопада сталося дещо, про що ти досі не знаєш.

Вони вийшли з книгарні мовчки. Дощ починався знову, легкий, прозорий, майже теплий.

Матвій запропонував провести її додому і Розалія не відмовилася. Вони йшли вузькою вулицею повз старі будинки, вікна яких світилися м'яким бурштиновим світлом. Біля невеликої пекарні хтось виставив кошик із яблуками та у повітрі пахло карамеллю і мокрою деревиною.

— Пам'ятаєш старий міст? — раптом запитав Матвій.

— Я чекала тебе там три години.

Він зупинився.

— Я знаю.

Розалія різко повернулася до нього.

— Звідки?

Матвій дістав із внутрішньої кишені пальта стару фотографію і на ній була вона.

Дев'ятнадцятирічна Розалія в бордовому пальті стояла посеред мосту, тримаючи в руках маленький букет айстр. Фотографію зробили здалеку.

— Я був там, — сказав він.

У неї перехопило подих.

— Що?

— Я прийшов, але так і не наважився підійти.

— Чому?

Він дивився на фотографію, наче на ній зберігалася відповідь, яку він роками не міг вимовити.

— Тому що напередодні я дізнався правду про наші родини та подумав, що зможу захистити тебе, якщо зникну з твого життя.

— Захистити від чого?

Матвій повільно підняв погляд.

— Від історії, яка почалася задовго до нашого знайомства.