Розділ 2. Листи пам'яті

Уночі Розалія майже не спала. Дощ тихенько постукував по підвіконню, вітер гойдав гілки старої яблуні, а місячне світло ледь торкалося стін її кімнати. Будинок, який удень здавався таким затишним і привітним, тепер був сповнений спогадів.

На тумбочці лежала серветка з кав'ярні.

«Якщо осінь одного разу забрала в тебе щось дороге, це ще не означає, що вона не може повернути його назад».

Розалія перечитала ці слова втретє. Матвій, вона подумки повторила його ім'я, мов намагалася відшукати його серед сотень голосів, які колись чула. Його обличчя було незнайомим. Але погляд... щось у ньому болісно нагадувало минуле.

Розалія встала, накинула на плечі вовняний кардиган і підійшла до старого комода. У нижній шухляді, під мереживною скатертиною, лежала невеличка дерев'яна скринька. Привезла її із собою, хоча не відкривала багато років. Усередині зберігалися засушена гілочка лаванди, кілька світлин і листи, перев'язані тонкою синьою стрічкою. Колись вони були для неї цілим світом. Розалія обережно розгорнула верхній лист.

«Моя маленька мрійнице, сьогодні місто пахне дощем і яблуками. Ти б неодмінно сказала, що це найкращий аромат на світі. А я, мабуть, погодився б, хоча насправді найбільше люблю, коли пахне твоє волосся після прогулянки під дощем...

М.»

Вона заплющила очі. Тоді їй було дев'ятнадцять, вірила, що кохання може перемогти відстань, мовчання й навіть час.

Вони познайомилися восени, листувалися майже рік, розповідали одне одному про найпотаємніше. Він знав, що вона боїться грози, обожнює чай із бергамотом і мріє колись мати будинок із великим вікном, біля якого можна читати книжки. А вона знала, що він любить фотографувати старі будинки, не терпить недомовленостей і завжди малює кленовий листок наприкінці кожного листа.

Потім він зник.... не було пояснень чи прощання, лише останній конверт залишився на її підвіконні того холодного листопадового ранку.

«Пробач, що не можу залишитися. Колись ти зрозумієш».

Того дня Розалія вперше дізналася, що тиша також може розбивати серця. Уранці місто потонуло в тумані. Прокинувшись від запаху кориці. Виявилося, що він долинав із сусідньої пекарні крізь прочинене вікно. Заваривши каву, вона загорнулася в плед і вийшла на ґанок.

На дерев'яних сходах лежало кілька жовтих листків. Десь неподалік дзвонив церковний дзвін. Осінній ранок був таким спокійним, що здавалося, ніби світ вирішив подарувати їй кілька хвилин перепочинку.

Збираючись повернутися до будинку, коли почула голос:

— Доброго ранку, сусідко.

Біля хвіртки стояв Матвій. У темно-зеленому светрі, з паперовим пакетом у руці та усмішкою, від якої її серце зрадницьки прискорилося.

— Ви переслідуєте мене? — жартома запитала вона.

— Поки що лише живу через два будинки.

Розалія розгублено засміялася.

— Які несподівані збіги.

— У нашому місті їх чимало.

Він простягнув пакет.

— Це вам, пані Марта з пекарні сказала, що ви повернулися. Вона пам'ятає, як ви любили булочки з корицею.

У пакеті лежали дві ще теплі булочки.

— А ви працюєте кур'єром добрих новин?

— Ні, але заради гарного чаю можу спробувати.

Розалія усміхнулася.

— Тоді заходьте.

Матвій раптом змінився в обличчі. Його погляд ковзнув до будинку, затримався на вікні другого поверху.

— Іншим разом, —  відповів він. — Мені потрібно йти.

— Звичайно.

Їй стало незручно за своє запрошення та перш ніж піти, він обернувся.

— Розаліє?

— Так?

— Не всі люди йдуть тому, що хочуть піти.

Від неочікуваності вона втратила мову, а він уже крокував алеєю, вкритою мокрим листям.

Ближче до вечора Розалія знову дістала листи. Цього разу вона розклала їх на кухонному столі, де ще пахло чаєм та свіжоспеченими яблуками, порівнявши почерк на серветці з почерком старих листів. Ті самі трохи нахилені літери і такий самий незвичний завиток у слові «осінь» та кленовий листок.

Її пальці затремтіли.

— Невже це ти?..

Телефон раптом засвітився, невідомий номер.

«Сподіваюся, булочки вам сподобалися і пробачте, що не залишився на чай. Деякі двері відчиняти складніше, ніж здається».

Розалія довго дивилася на повідомлення. Потім набрала:

«Матвію, ми зустрічалися раніше?»

Три крапки з'явилися майже відразу. Зникли і з'явилися знову та нарешті прийшла відповідь:

«Так, просто ти ще не знаєш, наскільки давно».

Розалія повільно опустила телефон. За вікном вітер зірвав із дерева останні золоті листки і знову минуле перестало здаватися чимось безповоротно втраченим.