Розділ 1. Місто, яке пам'ятало її

Дощ почався саме тоді, коли Розалія вийшла з потяга. Дрібний, майже невагомий, він осідав на її волоссі крихітними срібними краплями. Повітря пахло мокрим листям, свіжою випічкою та чимось невловимо знайомим, можливо, дитинством.

Вона зупинилася посеред старого вокзалу, притискаючи до грудей маленьку сумку, і вперше відчула, що їй нікуди поспішати.

— Ну, привіт, — промовила вона місту.

Місто відповіло шелестом каштанів. Минуло сім років відтоді, як вона востаннє ходила цими вулицями. Сім років, за які встигла навчитися посміхатися, коли хотілося плакати, прощатися без сліз і не ставити запитань, на які боялася почути відповідь. Тепер у її валізі лежали кілька светрів, улюблена книжка з пожовклими сторінками та старенька фотографія, яку вона так і не наважилася викинути.

Будиночок тітки Емілії чекав на неї наприкінці Кленової вулиці. Невеликий, із білими віконницями, дерев'яним ґанком та виноградом, що обвивав стіни, він виглядав так, ніби час тут навмисне сповільнився. На підвіконні досі стояла керамічна чашка з намальованими маками, а біля дверей висів дзвіночок, який тихенько озивався від вітру.

Розалія повернула ключ. Усередині пахло сушеними яблуками, деревом і лавандою, від захвату та знайомості вона заплющила очі.

— Я вдома.

Від цих двох слів несподівано защеміло в грудях. Надвечір дощ ущух. Розалія одягла свій улюблений кремовий светр, зав'язала волосся недбалою стрічкою й вирішила прогулятися до центральної площі.

Місто змінилося, але не втратило душі. Ліхтарі відкидали м'яке золотаве світло на бруківку. За вікнами маленьких крамничок мерехтіли гірлянди. Біля квіткового магазину стояли відра з хризантемами, а з відчинених дверей пекарні долинав солодкий аромат яблучного пирога.

На розі площі Розалія помітила кав'ярню під назвою «Жовтневий лист». Вона пам'ятала це місце, колись тут продавали найсмачніші булочки з корицею, а господиня завжди давала дітям по маленькому печиву безкоштовно.

Дверний дзвіночок задзвенів, щойно вона переступила поріг. Усередині було тепло. На столиках горіли свічки, на полицях стояли книжки, а за великим вікном повільно кружляло жовте листя.

— Один капучино з корицею, будь ласка, — попросила Розалія.

— І яблучний пиріг? — усміхнулася жінка за стійкою.

Розалія здивовано підняла брови.

— Ви пам'ятаєте?

— Деякі звички не змінюються, люба.

Вона засміялася, було так тепло і щиро. З кавою в руках Розалія повернулася до столика біля вікна, але не помітила чоловіка, який саме підводився назустріч.

Зіткнення було легким, а кавою, все зовсім навпаки.

— Ой! Пробачте!

Чоловік миттєво перехопив чашку, врятувавши майже весь напій, але кілька крапель усе ж потрапили на рукав його темного пальта.

— Здається, моя кава вирішила познайомитися з вами раніше за мене, — розгублено сказала Розалія.

Він засміявся, так, ніби її незграбність була наймилішою пригодою цього вечора.

— Тоді я маю подякувати вашій каві за ініціативність.

Вона підняла очі і на мить забула, що хотіла сказати. Його очі були незвичайними, такими карими із золотаво-зеленими іскрами, точнісінько як кленове листя наприкінці жовтня, коли сонце торкається його перед заходом. Темне волосся трохи розкуйовдив вітер, а на обличчі застигла ледь помітна усмішка.

Та найдивнішим був його погляд. Чоловік дивився на неї, мов щойно побачив когось, кого давно перестав сподіватися зустріти.

— Ми знайомі? — запитала вона.

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Не думаю, — відповів він після короткої паузи та його очі говорили зовсім інше.

— Я Розалія.

Вона простягнула руку, вагаючись він лише секунду.

— Матвій.

Його долоня виявилася теплою і чомусь Розалії не хотілося відпускати її першою. За кілька хвилин Матвій уже стояв біля дверей.

— Сподіваюся, місто буде до вас добрим, Розаліє.

— А звідки ви знаєте, що я тут нова?

Він обернувся. За вікном знову почався дощ.

— У маленьких містах люди помічають тих, хто повертається.

Її серце дивно тьохнуло.

— Повертається?

Але він лише м'яко усміхнувся.

— Гарного вечора.

Дверний дзвіночок тихо озвався за ним. Розалія ще довго дивилася на порожню вулицю, стискаючи теплу чашку обома руками, а коли повернулася до свого столика, помітила під блюдцем складену серветку.

На ній акуратним почерком було написано: «Якщо осінь одного разу забрала в тебе щось дороге, це ще не означає, що вона не може повернути його назад». І нижче маленький намальований кленовий листок.

Розалія завмерла, вона вже бачила такий малюнок. Сім років тому, на останній сторінці листа, який так ніколи й не змогла забути.