Розділ 34

Організацією похорону зайнявся Андрій. Віктор був його братом, а тому, провести його в останній путь було його прямим обов’язком.

З того моменту, як вони вибрались зі складу, Лада з ним так і не заговорила. Вона не сказала ні слова, після того, як з її обіймів забрати бездиханне тіло Віктора.

Зоя намагалася привести її до тями, хоча й сама дівчина була налякана. Але тепер вона не закривалась від Чорного. Вона говорила про все, що її лякало, про те, що вона боїться, що Сергій знову їй нашкодить. Хоча дівчина знала, що лікарям не вдалось врятувати життя її зведеного брата. Та все одно продовжувала його боятись. Чоловік був її нічним кошмаром, який тепер точно залишиться лише у снах.

Андрія влаштовував такий фінал його історії. Тепер Помаранчевий перестав бути загрозою для його сім’ї.

Всі питання, щодо владнання того, що вони викрили в Сьомому регіоні взяв на себе Арнольд, розуміючи, що Андрію буде не до цього. 

Тому чоловікові залишалось лише привести своє життя до ладу. Він мусив триматись, бо був відповідальний за життя двох дорогих йому жінок. 

Лада відмовлялась від їжі й зовсім не виходила з кімнати. Чорний відчував весь спектр її болю, і шкодував, що нічим зарадити не може. Він не вмів воскрешати людей. Хоча тепер й  самому хотілось мати таку здібність.

Йому також боліло за смерть брата. Вони хоч не були близькими в дорослому віці, однак Віктор був йому братом, був рідною кров'ю і плоттю. Якби там не було, але він шкодував про те, що не зберіг його життя.

— Ладо. — Впевнено зайшов в кімнату дружини. Але побачивши її скручену на ліжку, таку вразливу, таку безпомічну, слова каменем застрягли в горлі, і чоловікові вдалось лише прохрипіти. — Сьогодні його похорон.

Тихий схлип прозвучав від жінки, він змусив всю впевненість чоловіка розсіятись. Чорний присів на краєчок її ліжка та обережно погладив по волоссю.

— Він би хотів аби ти там була. Була здоровою, чуєш? — Ладиним обличчям знову покотились сльози. Жінка кивала головою, але Андрій сумнівався, що вона правильно його розуміла.

Його дружина оплакувала його брата, поки він сам мав бути стійким.

— Я хочу запам’ятати його живим. Не хочу бачити його мертвим, не хочу вірити в те, що його нема. — Жінка піднялась, глянула в обличчя чоловіка, відмічаючи, що це все ж таки був Андрій, а не Віктор. Як би їй хотілось. Вона обняла його, схлипуючи. Чорний одразу ж прийняв Ладу у свої обійми, легко похитуючи зі сторони в сторону.

— Він є, Ладо, і буде. Він назавжди в наших серцях.

Краєм ока Чорний помітив Зою, що ніяково топталась біля входу в кімнату. Він знав, як вона переживала за Ладу, бачила як тій було погано, однак не намагалась наблизитись. Бо думала, що винна в смерті Віктора.

Ці слова вона сказала йому вперше вчора вночі, коли чоловік прийшов перевірити дівчину. Він і досі боявся залишати її одну. Як і Ладу.

Зізнатися, Андрій був шокований такими висновками Зої, і постарався довести, що в тому, що сталось її вини не було. Однак він бачив, що вона не повірила його словам, бо чоловік досі продовжував ловити відлуння провини, яку відчувала дівчина.

— Ходи сюди. — Тихо мовив чоловік, запрошуючи дівчину до них.

Вона не одразу зробила перший крок, сумнівалась чи мала на це право, адже вони обоє втратили близьку для них людину.

Втратили через неї.

Зайшовши всередину, вона прикрила за собою двері. Дівчина не наважувалась присісти поруч, але Чорний схопив її за руку, потягнувши вниз, змусив сісти поруч.

— Пробач мені. — Прошепотіла Зоя кудись в плече Ладі. Їй соромно було дивитись жінці в обличчя. Її врятували ціною життя Ладиного коханого.

Жінка відірвалась від Андрія з розфокусованим поглядом.

— Твоєї провини в цьому немає. — Прошипіла жінка, але не спішила обіймати Зою.

Вони обидві замовкли, не бажаючи рвати душевні рани одна одної. Лада не підіймала погляду, бувши на вигляд такою ж втраченою, мовила:

— Я прийду. — Прочистивши горло, вже більш впевнено. — Прийду до нього на похорон.

Останні слова вона не змогла вимовити без сліз.

Зоя одразу же обняла жінку, підтримуючи її.

Андрій не знав, що варто сказати. Йому самому було важко, але він не міг уявити як вона витримала той біль, який вирував у ній.

— Я б хотіла бачити його живим. — Тихо прошепотіла Лада на вухо Зої.

— Я знаю, Ладо. Я знаю. — Розгойдуючись в різні боки промовила Зоя. — Він був хорошою людиною.

Жінка здивовано глянула на дівчину, ніби хотіла переконатись в тому, чи дійсно вона це сказала, чи Ладі почулось. Але Зоя, знову заговорила.

— Я не знаю яким він був більшу частину часу. Але він ні разу не дав Сергію мене образити, ні коли я була в його будинку, ні там. 

Де там, дівчина не стала уточнювати. Вони троє точно знали, де було те “там”.

— Він називав мене пташкою.  — Тихо зізналась Зоя, поки вони з Ладою втішали одна одну. — Казав, що кохає тебе. Обіцяв, що настане ваше завтра.