Розділ 23

Ранок для Андрія настав раніше ніж для Зої. Чоловік знав, що їй важко буде перші кілька днів адаптації. Тіло й далі буде нагадувати побиту грушу, а розум плутатиме бажане з дійсністю, принаймні так розповідала йому Лада.

До речі про Ладу, Андрій планував попросити жінку допомогти Зої полегшити прийняття їхнього зв'язку.

Абсурд, коли б йому про таке розповіли ще два роки тому, він би ні за що не повірив, що проситиме дружину допомогти легше прийняти його коханці той факт, що він переспав з нею. Глибокий вдих та секундний погляд, кинутий на дівчину, і Чорний вийшов з кімнати, закриваючи за собою двері, аби її ніхто не потривожив.

Втомлений організм Чорного теж потребував відпочинку, бо вчора йому не вдалось належним чином відключитися від реальності, яка слідувала за ним важким вантажем та тяжко лягала на плечі.

— Привіт. — Прокашлявшись, даючи про себе знати, привіталась з ним Лада. — Маєш поганий вигляд.

Андрій хмикнув.

— Як би банально не звучало б, але відчуваю себе так само як і виглядаю. — Він сів на стілець навпроти, наливаючи собі в горнятко каву.

Здавалося ще вчора вони могли назвати себе сім’єю та вже сьогодні все кардинально змінилося. Вони ніколи не були рідними людьми один одному, а  їхній зв’язок - це всього лише зла насмішка долі, що самовільно зв’язала в одне ціле двох абсолютно зламаних людей.

— Як вона? — Спокійно поцікавилась Лада, ніби це було звичним для них.

Яким би не був сильним Андрій, проте він не міг так само холоднокровно реагувати на всю цю ситуацію, як це робила Лада.

Чорний виглядаючи трохи здивованим, лише похитав головою, мовляв, нормально все.

— Важко було? — Допитувалась жінка, не звертаючи увагу на скуйовдженість чоловіка. Він не хотів обговорювати їхню з Зоєю вчорашню ніч, хотів залишити це лише між ними двома.

— Нормально. — Відпиваючи ковток гіркого напою, відповів він, стараючись не дивитись у вічі.

— Ти нічого не розповіси? — З обуренням поцікавилась Лада, впиваючись поглядом у свого чоловіка.

— Що ти хочеш почути, га? — Не витримавши ранкових допитів дружини Андрій та підняв на неї голос. — Думаєш тобі стане легше, як тільки ти це почуєш? Чи мені? А може Зої буде легше, знати, що ти в курсі всіх подробиць, скажи мені. Кому з нас трьох буде легше, якщо я тобі розповім?

— Вибач. — Одразу стушувалась Лада. Вона й сама не могла дати відповідь собі, навіщо так яро цікавилась подіями минулої ночі.

— Нормально все. — Відмахнувся чоловік. — Це важко, я знаю, самому не легше.

— Не гризи себе. — Лада поставила свою руку на чоловікову, виказуючи підтримку. — Ніхто не винен в тому, що все склалось таким чином. А може воно й на краще, хтозна, ким міг виявитись її Донор якби не ти? Уяви, щоб це був її зведений брат.

Жінка вміло тиснула на відомі їй кнопочки, аби повернути думки чоловіка в правильне річище. Вона бачила, як миттю його руки стиснулись в кулаки. Бачила як незадоволено блиснули його очі. А це була лише невинна згадка про Зоїного кривдника.

— Я вб’ю того виродка, клянусь тобі. Відчуваю, що награємось ми ще з ним. Слизький тип. — Сердито повідомив їй Андрій.

— Її батьки не кращі. — Погодилась з ним дружина.

— Вона геть одна, навіть зараз. — Тон з яким говорив чоловік, пройшовся  по жінці ревністю. І хоча ще вчора вона говорила, що їй буде байдуже, та це було не так. Вона любила його, як і любила його брата. І в тому де вони зараз опинились було більше її вини, аніж Андрія.

А Зоя була ні в чому не винна. Дівчинка не мала себе почувати винною, за те, що її Донором став Ладин чоловік.

— Агов, ти мене чуєш? — Клацав пальцями перед обличчям жінки Андрій. Виявляється він їй ще щось говорив, але вона була настільки глибоко у своїх думках, що не почула жодного сказаного ним слова.

— Що ти кажеш? — Скидаючи з себе всі почуття, перепитала Лада.

— Кажу, що хотів тебе попросити наглянути за нею сьогодні. Тобі краще відомо як поводить себе організм після закріплення зв’язку у вас Фіолетових. — Він дивився на неї з-під лоба, ніби й сам сумнівався в правильності прийнятого рішення, та слів назад не забирав.

— Звісно. — Кивнула жінка, ховаючись за чашкою, аби не видати свого хвилювання.

— Мене сьогодні вдень не буде, ви справитесь вдвох? — Піднімаючись на ноги, запитав чоловік, на що Лада лише повторно кивнула.

Він, якщо і помітив дивну поведінку дружини, то вирішив не загострювати на цьому увагу. Давав їй час розібратися з собою та своїми почуттями самостійно.

— До вечора.

— До вечора. — Попрощалась з ним жінка, й направилась в кімнату Зої, аби перевірити, чи все добре з дівчам.

Вийшовши з будинку, Андрій першочергово зателефонував брату та назначив зустріч в одному невеликому закладі, яке знаходилось майже на виїзді з міста. Так він міг гарантувати конфіденційність їхньої розмови, оскільки, саме кафе не користувалось популярністю у відвідувачів, що було йому на руку.

Віктор, бажаючи показати, що чхав він на братові вказівки, прибув на місце зустрічі запізнившись на добрячих хвилин сорок.