Розділ 21

— Ти мені споїти її вирішила? — Запитав він Ладу, хоча прекрасно бачив, що напій розслабив її не менше Зої.

— А-а-а-а, ти повернувся. — Розтягувала слова жінка і підняла на нього розгублений погляд. — А ми тут…

— Тебе ділили. — Сміливо заявила йому Зоя, чим добряче здивувала чоловіка.

Цікаво.

Таке було вперше. П’яна Зоя - смілива Зоя? Що ж на це варто було глянути.

— Мене? — Сідаючи на стілець, поруч із дівчиною, запитав він. Підклавши кулак під щоку, він зацікавлено спостерігав за нею.

— Угу. — Підтвердила вона, кивнувши.

Андрій повернувся до Лади, він хотів уточнити, чи це було правдою, та наткнувся на такий же веселий погляд, мовляв: “Бачиш? Це все було не дарма”.

— Тобі не досить, дівчинко? — Він знову повернув свою увагу Зої, яка старалась вдати з себе тверезу.

— Ми ж тільки почали… — Обурено протягнула вона, доторкаючись до чоловіка, який на подібний жест відреагував моментально.

Він накрив її долоню своєю, пам’ятаючи, які почуття викликали її дотики раніше. Він ніжно погладив руку дівчини, затримуючись в моменті. Мимоволі чоловік нахилився до неї, однак, гучний кашель жінки навпроти змусив його одуматись.

Зоя мовчки чекала його рішень. Їй не хотілось йти в ліжко, вона тільки відчула розслаблення, тільки почала насолоджуватись прожитими днями. Дівчина вже не думала про те, що пообіцяла його скривдити. Сьогодні вона була просто Зоєю.

— Хочеш продовжити? — Хрипло запитав Андрій.

— Якщо в тебе ще є цей диво-напій, від нього так тепло тут. — Вона взяла його руку у свої й піднесла до грудної клітки, туди, де було серце.

Сердечко, яке зараз заходилось в гучному гуркоті.

— Відчуваєш? — П’янко запитала вона.

— Відчуваю. — Чоловік повернувся до своєї дружини, яка спостерігала за ними не без цікавості. Що він очікував побачити? Ревність?

Чорний і сам не знав відповіді на ці питання.

Лада ніяк не реагувала на все, що відбувалось. Їй було байдуже, що прямо в цей момент її, чоловіка повністю затягував вир почуттів до чужої дівчини.

Та й Андрій не хотів противитись цим відчуттям, він бажав, щоб вони переповнили його, як колись, коли він тільки зустрів Ладу. Він знову хотів відчути себе живим, потрібним комусь.

Нехай це буде не вона. Нехай це буде Зоя.

— Нам краще перейти у вітальню, якщо ти не бажаєш спати. — Прошепотів чоловік Зої у волосся.

— Ходімо. — Дівчина піднялась на ноги, але вони не хотіли її слухати. Вона знову похитнулася, але цього разу оперлась спиною на груди чоловіка.

Лада трохи загальмовано сіпнулась їй допомогти, але побачивши, що вони й самі справляться, спробувала залишити їх вдвох.

Жінка бачила, що вони тягнулись один до одного, це видно було неозброєним оком. І хай би як Зоя не пручалась, та все одно вона потребувала Чорного.Та й сам Андрій виглядав зовсім по-іншому поруч з нею.

— Я піду до себе. — Тихо мовила Лада.

— Чекай, ти куди?

Жінка вже сумнівалась у правильності своїх рішень. Все-таки, споювати дівчину, було не кращою ідеєю. Хай там як, але Зоя до цього часу навряд чи куштувала щось міцніше кави, а тут вона зі своїми одкровеннями.

— Не думаю, що буде доречно знаходитись мені поруч з вами. — Все-таки наважилась вона відповісти, проте дивилась тільки на Андрія.

Чоловік вважаючи, що це правильна думка, лише кивнув їй, погоджуючись.

— Ходімо, Зоє. — Притримуючи дівчину, він направив її до вітальні.

— Ти так пахнеш... — Зоя провела носом по шиї чоловіка, змушуючи пробігтись шкірою мурашок.

Чорний досі дивувався такій реакції. Вони не закріпили свій зв’язок, але він все одно гостро відчував все, що пов’язане з нею.

А вона мліла від того, що він знаходився поруч, але не знала, що саме послужило такому: їх зв’язок, таблетки Віктора, чи алкоголь? Однак, сама дівчина насолоджувалась присутністю Андрія поруч.

— А ти мене дивуєш. — Зізнався чоловік.

— Справді? — Гикнула дівчина, чим змусила Андрія посміхнутись.

Він останнім часом рідко посміхався і тепер помітив, що всі рази коли це відбувались, були пов’язані, тим чи іншим способом, із Зоєю.

— Я втомилась. — Тихо прошепотіла дівчина, коли опинилась на м’якому дивані.

— Ви стільки випили, що воно й не дивно. — Чорний закинув ноги дівчини на диван, так аби вона повністю лягла на нього і помітив дивну особливість. Вона горіла, все тіло дівчини вкрилось потом, а дихання стало все частішим. Сам чоловік присів на почіпки біля неї, аби бути на одному рівні, йому не хотілось сідати далі, він хотів бачити всі її емоції.

— Ні, ти не розумієш. Я втомилась боротись. — Продовжувала свою розповідь Зоя.

— З чим ти борешся, маленька? — Проводячи руками по тілу, цікавився чоловік, він хотів упевнитися у своїх здогадках.