Розділ 20

— Що це в біса було? — Жінка звузила очі, напружуючись.

— Правда! — Невимушено знизала плечима Зоя і пройшла повз тієї, яку ще буквально вчора  готова була піднести на п’єдестал.

— Зоє, що відбувається? Ти можеш мені нормально пояснити? То ти тікаєш з будинку, в якому тобі нічого не загрожувало, бо вважала, що тебе ледь не в ліжко Андрію підкласти мали. — Лада рушила за нею, виказуючи своє невдоволення. — А зараз я застаю тебе з ним за поцілунком, після якого ти знову звинувачуєш мене.  Мене! Тобі не здається, що це занадто?

— Ні, не здається, бо весь цей час, я була в Андрієвого брата. Ти знаєш його, Віктором звуть. Правою рукою якого є мій брат! Скажеш, що не знала про це?

Зоя бачила, як зблідло Ладине обличчя, після того, як вона згадала у розмові Віктора, та ні на мить не пошкодувала про це.

— Звідки мені було про це знати, по-твоєму, га? — Вона присіла на ліжко до дівчини, так, що вони опинились пліч-о-пліч. — Ми шукали тебе разом з Андрієм. Шукали вдень та вночі, ми й подумати не могли, що ти весь цей час була у нього.

— Для чого? Для чого ви мене шукали? — Розбито запитала Зоя. — Та й взагалі, ми зараз не про мене, а про тебе мову ведемо.

Лада лише міцно стиснула перенісся, розтираючи його. Вона знала, що після їхньої останньої зустрічі з Зоєю, легко вже не буде. Вона бачила, що дівчина їй більше не довіряла. А враховуючи де вона перебувала весь цей час, то вже й не буде. Бо, не знати, що ж їй міг таке розповісти Віктор.

Тому жінка вирішила дотримуватися всім добре відомого правила “Найкращий захист - це напад.”

— Що це було в кімнаті, Зоє? — Як ревнива дружина запитала дівчину Лада.

Хоча такою вона і мала бути.

— Ти від нього, як від вогню жахалась, а тепер цілуєш? Що відбувається?

Насідала на Зою жінка із запитаннями, коли відповіді на перше так і не почула. Дівчина й так знаходилась на межі своєї витримки, а тому вже не могла переносити  ні морального натиску, ні фізичної втоми.

— Я не знаю, зрозуміло тобі? Я й сама не знаю, що то в біса було! Віктор дав мені таблетки. Він пообіцяв мені, що моя потреба у твоєму чоловікові зникне. А вийшло все навпаки, як бачиш.

Дівчина сховала обличчя в долонях, намагаючись закритись від навколишнього світу.

— Що він зробив? — Приголомшено видихнула жінка, витріщаючись на Зою.

Лада сподівалась почути що завгодно: що він нацькував дівчину на подібне, що погрожував, що шантажував, але ніяк не таблетки…

На деякий час в кімнаті повисла тиша. Чутно було лише важкий подих двох жінок, які не знали, що ще варто було сказати одна одній.

Одинока настільна лампа лише освітлювала невеликий куточок приміщення, яке ні Зоя, ні Лада так не змогли назвати домом.

— Скажи мені, що це неправда. — Благаючи мовила жінка.

— Не можу. — Сильно потираючи обличчя, відповіла їй дівчина, чий жаль можна було фізично відчути. Він вирував в ній, виривався з кожним її рухом, з кожним подихом, з кожним словом. — Я б хотіла, але не можу.

— Що він тобі дав? — З криком жінка піднялась на ноги, боляче хапаючи дівчину за плечі. — Що ти випила? Ти розумієш, що ти твориш, чи ні? — Допитувалась вона.

— В сумці. — Прошепотіла дівчина. — Вони в сумці, я їх сховала.

— Скільки ти випила? — Відпустивши дівчину, Лада направилась до її сумки, яку недавно їй купив Чорний.

— Чому ти на мене кричиш? — Не витримавши гнітючої атмосфери, скрикнула Зоя. — Хіба ти не цього хотіла? Позбавитись чоловіка, щоб спокійно жити з коханцем? Вважай я тобі допомагаю наблизитись до мети…

Гучний звук від нанесеного ляпасу заповнив кімнату. Вони обидві не рухались, сердито зиркали одна на одну.

— Що ти верзеш? — Крізь зуби запитала жінка, що не відійшла від слів Зої про таблетки, а тут вона вже встигла знову неприємно здивувати.

— Віктор розповідав мені про вас. — Гидливо говорила дівчина. — Не переживай, я буду вашим піддослідним кроликом. Спочатку я п’ю ці таблеточки, а потім - ти, що б могли бути разом! Хіба не так?

Посмішка Зої зараз була лячною. Вона була на межі шаленої.

— Не так! — Сперечалась з нею жінка. — Не знаю, що тобі там розповідав Віктор, але все не так!

— І що, навіть Андрія не бажаєш позбутись? — Втихомирюючись запитала Зоя, але не без сарказму.

Лада важко вдихнула, розуміючи, що їх все-таки чекає серйозна розмова. А Зоя вагалась, чи варто було це все виливати на жінку, однак,  по-іншому вона не могла, ця інформація спалила дівчину до тла, не залишивши нічого живого всередині, нічого людського.

Жінка відвернулась від Зої, стала навпроти дверей і мовила:

— Таке без випивки не розповісти, ти зі мною?

Вона вийшла з кімнати не обертаючись до дівчини, бо знала, що та все одно рушить за нею.

На кухні, куди Лада привела Зою нікого не було, хоча зазвичай кухар в цей час готував вечерю. Жінка, знаючи куди йти, направилась до невеликої шафи, де Андрій полюбляв залишати випивку.