Розділ 16

— Де я? — Прошепотіла дівчина.

— Вдома. — Голос Сергія здавався дівчині кошмарним сном. Спочатку вона думала, що дійсно спить, бо в кімнаті, в якій вона перебувала була суцільна темрява, й роздивитись нічого вдавалось.

— Що? — Різко підвелась Зоя.

Дівчина не розуміла, що відбувалося. В її пам’яті були лише фрагменти картинок, як вона йшла по лісу, втікаючи від Андрія. Як її зустрів його брат, якого вона зустрічала в будинку, шалений біль, що наростав з кожною хвилиною все більше і більше, а потім нічого.

— Як ти…

— Як я тебе знайшов? — З награною посмішкою відповів Сергій, зрозумівши, що вона має на увазі. — Ти сама прийшла в мої руки, хіба не пам’ятаєш?

Дівчина помотала головою, не бажаючи вірити в те, що відбувалося. Вона не могла. Ні! Тільки не це.

Її очі забігали по кімнаті й Зоя зрозуміла, що він не повернув її до їхнього будинку.

— Чому я тут? — Старалась відсунутись якомога далі від свого кошмару Зоя. — Чому ти тут?

Вона тряслась від страху, бо ще свіжими були спогади про останню зустріч з ним. Те, як вона його поранила навряд чи залишиться безкарним. Сергій умів бути жорстоким і Зоя про це пам’ятала.

Зараз вона злилась на саму себе, що так по-дурному попалась йому.

— Хахаля собі знайшла, га? — Він різко підняв її голову, боляче накручуючи волосся на кулак. — Відповідай.

Його дихання опалило щоки дівчини, а запах алкоголю вдарив в ніс, від чого вона зажмурилась.

— На мене дивись!

Зоя тихо схлипнула, розуміючи, що в теперішньому стані не втече від нього знову.

— Сергію. — Ліниво протягнув Віктор позаду парочки. — Я ж тобі казав, що не можна не торкатись дівчини.

Чоловік не хотячи відступив від ліжка, притягуючи свої пальці до носа, вдихаючи природний запах дівчини, що залишився на них.

— Вже отямилась, пташка? — Він нахилився ближче до неї, так аби вона могла глянути йому у вічі. — Бачу ліки діють, навіть не смикнулась, коли тебе торкався твій братик.

Нагадування ким вони являються з Сергієм один одному,  неприємним відчуттям розлилось по тілу Зої, що не залишилось непоміченим.

— Ви повернете мене йому? — тихо запитала дівчина.

— Кому саме? — Засміявся Віктор.

Його потішило, що дівчина забула уточнити кого вона боялась більше - Андрія чи свого брата.

— Їм обом — Виправилась Зоя.

— Я ще не вирішив. — За спиною невдоволено прокричав Помаранчевий, але Віктор не звернув на нього жодної уваги.

— Тоді чому я тут? — Беземоційно запитала дівчина, хоч  їй і було страшно.

Страшно знаходитись в одній кімнаті з тим кого вона боялась все свідоме життя, рівно так само як і зневажала його. Боялась чоловіка, що виблискував навпроти червоною райдужкою. Боялась його брата, від якого намагалась втекти.

Її план порятунку від небажаного чоловіка провалився, так і не встигнувши здійснитись.

— Ваш зв’язок з Андрієм не був закріплений, адже так? — Просто поцікавився Червоний, ніби це було в природі речей.

Зоя натомість почервоніла, зрозумівши про що він питав, а тому відмовчувалась, не бажаючи йому відповідати.

— Відповідай, спала з ним вже? — Нетерпеливо крикнув Сергій, тим самим лякаючи дівчину. Він був схожий на божевільного. Хтозна, які думки крутилися в його голові.

Зоя вхопила Віктора за руку і ледь стримуючи сльози промовила:

— Благаю вас, не залишайте мене з ним.

Чоловік дивився то на обличчя дівчини, то на руку, яка лежала на його руці, стискаючи її. І він не бачив ніяких нападів, ніякого сліду болі.

В його голові виникла досить шалена думка. Виходить, що він помилявся? І для того аби він міг бути з дією кого кохав більше всіх на цьому білому світі, їй достатньо було не завершувати зв’язок з донором?

— Благаю вас. — Повторила Зоя.

Вона й сама не знала на що сподівалась, коли просила його про таке. Червоні не знали співчуття. Відпустивши його руку, вона відкинулась назад на подушку.

— Як так сталось, що він так довго протримався? — Правильно зрозумівши мовчання дівчини у відповідь на його перше запитання, поцікавився знову Віктор.

— Він вважав мене неповнолітньою. — Нарешті зізналась Зоя.

— А ти вже доросла, виходить, так? Коли пташка стала дорослою?

— Тиждень тому святкувала день народження, без нас… — Бридко посміхнувся Сергій, відповівши замість Зої.

— Та ти замовкнеш сьогодні, чи ні? — Обурено звернувся до нього Червоний. — В тебе роботи немає, чи що?

— Бос… — Розгублено протягнув Сергій.

— Геть звідси.

Зоя глянула на названого брата, який сердито дивися на неї виходячи з кімнати. Одними губами він прошепотів їй, що їхня розмова ще не закінчена, а тому він до неї ще повернеться.