Розділ 12

— Доброго дня, Зоє. — Невеликого зросту чоловік, з сивим волоссям потиснув дівчині руку, як тільки зайшов до кімнати.

Його очі світились зеленим, це свідчило про те, що чоловік належав до касти науковців.

— Добридень.

— Мене звуть Яків Федорович.

— Я Зоя, дуже приємно. — Напів вклонилась йому дівчина.

— Ладочка говорила, що ти теж особлива дівчинка, а тому з тобою варто бути обережним. Не проти, що я на “ти”?

— Ні, звісно.

Дівчина зашарілася на слова дідуся та легко кивнула головою. Їй було ніяково від такої розмови, та вона розуміла, що він нічого поганого не мав на увазі.

— Присідайте, будь ласка. — Зоя вказала літньому чоловікові на крісло, яке стояло біля панорамного вікна.

— З чого ти б хотіла почати навчання? Що тебе найбільше цікавить? — Запитав чоловік викладаючи зі свого портфеля якісь папірці.

Зоя лише знизала плечима на його запитання.

— Добре, тоді скажи чи ти навчалась у школі?

— Я навчалась, однак ми вивчали лише базові речі. — Пролепетала дівчина.

— Так-так, система освіти тепер дещо несправедлива. — Зі знанням сказав чоловік. — Тобто ти й читати, і писати, і рахувати вмієш?

Зоя кивнула на його запитання, обурившись. Те, що вона не така обізнана як інші, не дає людям права вважати її геть неосвіченою. Так, вона не належала до касти науковців, але й дурепою її назвати не можна було.

— Вмію.

— Тоді почнемо з історії?

— Я б хотіла почати з того аби ви пояснили мені про ієрархію каст. — Ледь чутно промовила дівчина, на що вчитель лише засміявся

— Голубонько, в цьому і полягає наша історія, я розповім тобі про все поступово.

Чоловік, махаючи головою, тихо передивлявся свої папери, шукаючи необхідний йому матеріал. Він бачив, що дівчині було неприємне його запитання, та така реакція не могла його не тішити. Яків Федорович йшов на заняття очікуючи побачити геть затуркану дівчину, яка нічого не знає, а зустрів приємну і ввічливу молоду особу, якій обурливе його відношення до неї як до малої дитини.

Він схвально закивав своїм думкам, коли знайшов ту тему, яка цікавила дівчину. Але, навряд чи її зацікавить історія, скоріше біологія…

Лада повідомила йому, хто ця дівчина і як з нею необхідно поводитись. Та й він знав у чий будинок прийде, а отже був готовий. Та чи була готова сама дівчина, це йому необхідно було з’ясувати.

— Скажи, будь ласка, Зоє, на чому ви зупинилися в школі, вивчаючи історію? — Поправляючи окуляри, він підняв на неї свій пронизливий погляд.

— Нам розповідали, що люди, які належать до касти Білих це нащадки королівської родини, а тому вони найчастіше займають керівні посади. Саме тому наш президент - Білий. У них чиста кров, аристократична…

Зої було ніяково розповідати про те, що вона знала. Дівчина боялася помилитись у своїх словах, отримати наганяй, як це частенько бувало з нею у школі.

— Ти правильно говориш, продовжуй, будь ласка. — Від  похвали вчителя, дівчина відчула себе дещо розкутою. І нехай, що вона як собака раділа будь-якій проявлені до неї доброти, та все ж тактика цього дідуся зіграла своє.

— Чорні є однією з найсильніших каст, а Червоні й Помаранчеві одні з найнебезпечніших, більше нічого…

— Ти дещо помиляєшся, дитино. Теоретично все так, як ти кажеш, але є деякі тонкощі.

Побачивши, що його слова зацікавили дівчину, вчитель продовжив:

— Каста білих завжди вважалась Чистими, вони ніколи не змішували кров з іншими кастами. Вони одними з перших помітили в собі, скажімо, мутацію коли райдужка повністю змінює колір. Однак те що ти сказала  не є зовсім правдою, оскільки каста Чорних теж були одними з перших. Чесно кажучи, вони досить довгий час не могли поділити владу. Чорні відрізнялися виключною могутністю. Вони вміли пригнічувати волю інших, та керувати їхньою підсвідомістю. — Чоловік опустив свої окуляри, і глянув на дівчину.

Що він хотів побачити, вона не знала. Бо почувши останні його слова, Зоя немов би заціпеніла. Тобто, якщо вірити словам вчителя, то Андрій, в силу своїх здібностей може змусити робити її все, що завгодно?

— Насправді, їхні здібності з часом зникали, однак залишились й наразі люди, які мають в собі частину тієї сили.

Яків Федорович, відвернувся від дівчини й замовк, він знав, що вона обов’язково поцікавиться. І коли почув її тендітний голос, посміхнувся.

— Ви ж знаєте, про власника цього будинку?

— Знаю. — Тихо відповів він їй, посміхаючись.

— Він…

— Ти хочеш запитати чи він має такі здібності, про які я тобі щойно розповідав? Так, якусь частину він має. — Чоловік зціпив руки за спиною, ліниво проходжуючись по кімнаті.

Зоя не знала, що й казати йому, як себе відчувати. Вона хотіла просто вберегти себе від страждань, на які її міг приректи її зведений брат. Вона лише хотіла уникнути болі. А натомість втрапила в пастку до Чорного, який може подавити її волю, та ще й стала залежною від нього.