Розділ 10

Увесь час до повернення Чорного, Зоя провела у своїй кімнаті. Їй було боязно виходити з неї, боязно спілкуватися з іншими людьми. Вона відчувала себе недоречною в його домі.

Зої було дуже складно переживати своє положення, але вона не знала, що мала зробити, щоб змінити ситуацію. Вона мусила знайти в собі силу і віру в те, що все вирішиться само собою і вона зможе знайти вихід з цієї складної ситуації.

Дівчина мала змогу роздивитися кімнату в яку її поселили. Вона була ніби стерильною, тут не відчувалося життя, лікарняна палата і те здавалася їй затишною. Одна лише фотографія, яку обрамляла позолочена рамка, зацікавила дівчину.

На ній були зображені Лада з Андрієм. Зоя ще ні разу не бачила, що вони так посміхалися, коли знаходились поруч один з одним.

Вона ніколи не бачила любові й тепла між двома людьми. Дівчина мріяла про таке життя, де була б любов і злагода.

Але для неї все було інакше. Вона була сама і не мала нікого, на кого можна було б розраховувати. От і  тепер нічого не змінилося, щоправда, зараз  майбутнє залежало від Андрія.

Дівчина, ледь торкаючись погладила світлину, як раптом почула шум за дверима. Вона підняла голову і побачила, що двері відчиняються. Чорний стояв на порозі й дивився на неї. Вона раптово відчула, як її серце застукало  в грудях в шаленому ритмі.

— Мені сказали, що ти так нічого й не їла. Такою поведінкою ти нашкодиш лише собі. — Сказав він і підійшов до столу, де поклав тарілку з їжею. Зоя подивилася на нього, але не змогла сказати ні слова. Він мав рацію.

— Ти повинна поїсти. Ти вже давно нічого не їла. — Продовжив він свої настанови та сів на ліжко поруч з нею. Вона відчувала його дихання і знала, що він стежить за кожним її рухом.

Зоя старалася поводитися непомітно, вона хотіла злитися з інтер'єром, аби тільки чоловік пішов. Її лякала реакція тіла на цього чоловіка, до нього хотілося доторкнутися, хотілося аби він торкався її. Зоя відчула прилив жару та вмить зашарілася.

— Думаю, нам не варто чекати поки Лада розбереться зі своїми почуттями, давно настав час поговорити, ти так не вважаєш? — Промовив Чорний, беручи звідкілясь стілець та сідаючи навпроти Зої.

Дівчина важко ковтаючи власні слова, кивнула, боячись того, що він має сказати.

— Лада говорила, що ти ніде не навчалась, це так? — Зоя знову кивнула, віддаляючись від чоловіка в міру того, як він нахилявся до неї.

— Припини трястись. — Він стукнув кулаком по своїй же нозі, від чого дівчина зойкнула та підстрибнула на місці. — Хіба я за увесь цей період зробив щось таке, що змусило тебе боятися, якось нашкодив тобі?

— Ви.. Ви - Чорний... — Заїкаючись, сказала врешті-решт Зоя.

— Чорний!  Ну звісно. — Розчаровано засміявся чоловік.

— Я... я не знаю, що ви ще хочете почути від мене. — Кращий спосіб захиститися - це напасти. Тактика то вірна, однак Зої ні від кого було оборонятися. Андрій зараз сидів перед нею і  здавався, втомленим та спантеличеним.

— Я хочу почути, що конкретно ти знаєш про себе і про мене. — Тяжко видихнув чоловік, здається він був розчарований тим, якою неосвіченою виявилася Зоя. Це усвідомлення змусило її відчути ще більший сором.

Вона не така елегантна і розумна, як Лада. Вона не така смілива, як її названий брат Сергій, якого вона боялася. А ще вона не така владна як Андрій.

Вона - ніхто, дефектна дівчинка, яка тепер прив'язана до дорослого чоловіка, який, до всього, є чоловіком жінки, яка її врятувала від неминучого. Все було до біса складним. Якщо вона себе так почувала, то їй доводилося лише здогадуватися, яким обтяженим себе почував зараз Андрій.

Йому як сніг на голову впала дівчина, яка не має нічого за плечима, яка була на волосині від смерті, і яка по дивному збігу обставин тепер від нього залежала.

— Я знаю, про вас лише те, що Чорні безжальні і їх варто остерігатись навіть більше ніж тих самих Червоних.

— Он воно як. — Зацікавлено протягнув чоловік. — А про себе? Що ти знаєш про себе?

— Я - дефектна. Більше нічого.

— Та ні, ти не дефектна. Ти просто не знаєш своєї справжньої сили. Свою фіолетову райдужку ти вже бачила? — Зоя мугикнула у відповідь. — Фіолетова каста завжди була залежною від когось. Така вже ваша доля. Загалом вас називають Реципієнтами, які резонують лише на свого Донора. Важко, так? — Чоловік бачив, що Зоя поки не розуміла про що він говорив.

— Простими словами, Донор - це твій ідеальний партнер. Фіолетові пізно дорослішають, не так, як всі інші. Ваша каста є найменшою в сучасній ланці. Здебільшого це через те, що не всім вдається знайти свого партнера і вони гинуть від того, що не могли  виносити фізичного контакту з тими, хто не є їхнім Донором.

— Але я не хочу бути Реципієнтом. Я хочу мати контроль над своїм життям, над своїм тілом і над своїми емоціями. Я не хочу бути залежною від когось і не хочу, щоб моє життя залежало від якогось Донора. Навіть якщо ним будете ви. Я хочу бути вільною, як всі інші, які не належать до фіолетової касти. — Зоя відчувала, як її голос дрібніє від страху та обурення.

Андрій поглянув на неї, як на малу дитину, якій говорять, що апельсин, то апельсин, а вона вперто заявляє, що картопля.