Розділ 9

Зоя відчула, як все її тіло сковує невимовний біль. Дівчина не могла набрати повітря в легені. Вона намагалася прошепотіти слова допомоги, але ніхто її не міг почути, тому їй залишалося лише відкривати та закривати рота, в надії, що все ж вдасться покликати когось на допомогу.

Раптом, надійно закриті двері до кімнати вибила невидима сила, від чого вони з гуркотом відлетіли до стіни.

Видно, що той, хто намагався їх відчинити, не зміг цього зробити, тому пішов шляхом від найменшого спротиву.

Андрій. Це міг бути тільки він.

Він стояв поруч з розбитими дверима та дивився на дівчину так пильно, що вона не змогла правильно трактувати для себе цю поведінку. Його погляд був наповнений болем. Наче він відчував зараз те саме, що й вона. Але це ж було неможливо.

Чому все її тіло палало від болю? Що з нею відбувалося?

Всі ці думки роїлися в голові дівчини, та ніхто не хотів давати на них відповідь.

Зоя намагалася поворушити рукою, щоб хоч якось позбутися від заціпеніння, яке скувало її тіло. Вся її увага була прикута до неї самої, а тому, це нормально що вона пропустила той момент, коли Чорний підібрався дуже близько до неї.

Вона чомусь, не могла збагнути чому зробила перший пробний вдих, тільки тоді, коли чоловік нахилився до неї таким чином, аби вона могла відчути його запах. Дівчина уткнулась носом в його шию раз за разом вдихаючи все більше повітря, в той час, як сам чоловік ледь торкаючись до неї, гладив по оголеній спині.

Не можна сказати, що їй раптом полегшало, та Зоя вже не відчувала паралізуючого болю. Він був десь там, в закутках її тіла. Він і досі залишався  його частиною. Цей біль, тепер був її реальністю.

— Намагайся не противитись болі. Я вколов тобі знеболювальні, яке дав мені лікар. Тобі згодом стане краще. — Тихо шепотів їй Андрій.

— Дякую. — Прошепотіла Зоя зі слабкою посмішкою. — Ви знаєте, що трапилось? — Запитала вона, відчуваючи себе  розгубленою.

— Знаю. — Коротко відповів їй чоловік, і замовк.

Що ж, вичерпна відповідь. Та Зоя була не в тому становищі, щоб влаштовувати сцени, випитуючи в нього подробиці. По-перше, її й досі все боліло, а по-друге, не в характері дівчини було приносити дискомфорт людям, котрі до неї були добрі. Тому їй доводилось мовчати та дочекатися тієї слушної миті, коли Лада або Андрій  все ж змилуються над нею, і розкажуть їй про те, що все-таки сталося.

— Це все через мої очі? — Лише запитала Зоя.

— Так. — Суворо відрізав чоловік.

— Воно мине?

— Якщо ти про біль, то хвилин через п'ять подіють ліки, якщо ти про потребу твого тіла в мені, то мені нічого тобі відповісти.

Дівчині було ніяково, вона була присоромлена своїми ж думками.

"Потреба твого тіла в мені".

Вона ніби повернулася в той час, коли жила у своєму домі разом з Сергієм, той також часто говорив, що Зоя потребує його. Точніше, його потребуватиме її тіло, а він лише дочекається цього моменту.

Та, видно, терпіння не було чого сильною стороною. Власне, чого і варто було очікувати від Помаранчевого.

— Я відчуваю твій страх. Про що б ти не думала, я це відчуваю. — Голос чоловіка прозвучав для Зої, як грім серед ясного неба.

Вона нарешті могла глянути реальності в очі.

Дівчина лежала на підлозі, вся закутана у ковдру, ніби вона замерзла. Зоя обвела поглядом кімнату, у якій знаходилася, та її погляд ні за що не міг вхопитися. Все, що вона відчувала, це запах Чорного, та його руки на її спині.

Це було так неправильно, так аморально та соромно.

Він був чоловіком Лади. Яким би не було їхнє спільне життя - вона була чужою в ньому. А що вони мали зараз? Лада боїться свого чоловіка, говорячи, що він жорстока людина, Зоя - також його боїться, тому, що він Чорний, а сам Андрій був суцільною загадкою. Його важко було зрозуміти, точніше зрозуміти його мотиви. Чому він допомагав їй?

Зоя відчувала, що Андрій може бути небезпечним, але водночас вона не могла відмовитися від його допомоги. Бо на кону стояло її життя.

Так багато думок крутилися в її голові, і кожного разу її витягував голос Андрія, який наказував дівчині фокусуватись на ньому, не поринати у вирій власних думок.

— Я відчуваю, що тобі легше, тепер ти справишся самотужки. Як тільки відчуєш, що ліки повністю подіяли, спробуй піти поїсти. Моя прислуга тебе проведе. А потім я повернусь і ми з тобою поговоримо. — Чоловік піднявся з колін, відпустивши Зою, а потім і зовсім вийшов з кімнати, залишивши дівчину сам на сам зі своїми думками.

Зої не сподобався тон, з яким чоловік пообіцяв їй розмову. Що такого він має їй сказати? Або може він очікує щось  почути від неї? Паніка, яка лише декілька хвилин тому покинула тіло Зої, повернулася знову, і цього разу нікому було її  прогнати.

***

Андрій покидаючи власний будинок не міг не відчути зміни в самопочутті Зої. Таке вже прокляття Донора - бути налаштованим на дівчину, яка стала його Реципієнтом. Фіолетові були прокляттям для будь-якого донора. Це ставало нестерпним - бути настільки прив'язаним до якоїсь людини. Він проходив все те саме з Ладою, відчував її бувши навіть на відстані. І от, знову повторення.