Розділ 7

— Гей, як ти себе почуваєш? — Привітно запитала Зою Лада.

— Ніби по мені проїхався потяг. — Розбито відповіла Зоя, та спробувала посміхнутись. Дівчина не могла поворухнути руками, оскільки вони були під’єднані до різних датчиків та крапельниць.

Вона підняла погляд для того аби роздивитись всі ті предмети, а потім перевела його на жінку, яка відійшла на хвильку аби покликати лікарів.

— Як ви себе почуваєте? — Над нею одразу схилився немолодий лікар, який прийшов на поклик Лади. Він перевіряв її показники, стараючись не доторкатись до дівчини.

— Все болить. — Прохрипіла Зоя.

— Воно й не дивно, організм виснажений зустріччю з донором.

— Ем, лікарю, можна вас на декілька хвилин? — Поспішно звернулась до нього Лада. І сама, тим часом відійшла від ліжка.

— Ми з чоловіком вирішили поки не говорити Зої нічого. Ну про те, що він є її донором. І вас я також хочу попросити нічого їй не розповідати.

— Але не правильно приховувати від дівчини подібний зв'язок. Я не збираюсь мовча…

— Не забувайте хто вам платить. — Твердий голос жінки перебив лікаря. Чоловік зніяковів після подібної фрази, не очікуючи її почути.

— Я мовчатиму, але їй потрібен постійний контакт з вашим чоловіком, раджу вам розібратись з цим якнайскоріше. — Жінка лише хитнула головою, відпускаючи медика й далі обслідувати дівчину.

— Ладо. — Звернулась до неї Зоя. — У тебе не буде проблем, через те, що я тут опинилась?

Насправді ж Зою цікавило те, чи сповістить Лада її законних опікунів про те, що вона потрапила до лікарні. Дівчину аж перекосило від остраху, що все розкриється, що її змусять повернутись додому.

— Ні, проблем не буде. — Невагомо погладила її по голові жінка.

— Я довго тут пробуду?

— Зовсім ні, лікар сказав, що критичний момент вже минув, а тому далі організм справлятиметься самотужки, і вже зовсім скоро я зможу тебе забрати звідси.

— Вибачте мені за все це, я не хотіла, щоб так вийшло.

— Тобі не варто перепрошувати, Зоє. Все сталося так, як мало статись. — Лагідно промовила жінка. Вона бачила, що дівчина мучить себе провиною, тому перевела тему. — Лікар сказав, що поодинокі приступи ще траплятимуться, щоб ти не хвилювалася і спокійно на них реагувала.

— Тут був твій чоловік. — Зоя не питала, вона констатувала факт.

— Був. — Не стала опиратися жінка. — Не переживай, він не поверне тебе до прийомних батьків, я розповіла йому твою історію, не всю, звісно. Деякі моменти залишились виключно твоєю таємницею.  Однак, він мав знати хто ти й звідки, щоб я могла хоч щось в нього просити, розумієш?

— Так, розумію. — Насправді ж, Зоя полегшено видихнула. Хай би як там не було, а вона поки залишається з Ладою. Їй було байдуже чи знав її чоловік хто вона, чи ні, аби тільки дозволив залишитись з Ладою та не відправив назад.. В неї була тимчасова передишка, аби зрозуміти, що ж робити далі.

Дівчина погано пам'ятала події минулої ночі, єдине, що досі вона не могла забути - це чорні очі, які переслідували її увесь час, поки вона була непритомна, а також відгомони дотиків. Однак вона не впевнена, чи не були вони лише грою її втомленої фантазії.

Зоя знесилено повернула голову вбік, тим самим відгороджуючись від жінки.

— Андрій знову завітає до нас.

— Я розумію. — Тихо відкликається Зоя.

— Я кажу тобі це для того, аби ти не нервувала при самій зустрічі, щоб не було повторень вчорашньої ситуації. І з того ж приводу сама зустріч буде тут, у лікарні.

— Коли це буде?

Лада не встигла відповісти на запитання дівчини, як у дверях з'явився вже знайомий чоловік. Не можна сказати, що жінка не відчула його наближення. Таке вже її прокляття, завжди бути налаштованою на донора. Зараз же, вся увага Лади була прикута до дівчини, те як вона на нього реагувала.

На диво, Зоя була спокійною, вона без страху дивилася на їхнього гостя. Така реакція була незрозуміла Ладі. Вона пам'ятала як сама реагувала на зустріч з донором. Може вони все ж помилились? Може він не є донором дівчини?

— Привіт. — Раптом привітався Андрій, підходячи все ближче до ліжка дівчини.

Він знав, що чим ближче знаходитиметься до Фіолетової, тим більше вирівнюватиметься її емоційний та фізичний стан. Пам'ятав як було з Ладою і те, що сказав йому лікар.

Але Зоя не потягнулась до нього, навпаки, дівчина постаралась притиснутись ближче до спинки ліжка.

— Доброго дня. — Здавалося, що дівчина просипіла ці слова. Настільки вона старалась бути непомітною.

Датчики, які були до неї прикріплені посилено запищали. Дихання стало частішим.

— Не переживай, я не наближатимусь. — Спокійно, без будь-яких емоцій, проговорив Андрій, підіймаючи руки догори.

Лада  одразу підскочила до дівчини, стараючись заспокоїти ту. Але Зоя не звертала на жінку жодної уваги. Її погляд був прикутий до Андрія, як у засудженого до свого ката. Вона відкрито боялася його у звичному житті, але чіплялась за нього бувши під впливом гормональних змін.