Деколи коханню потрібен час

2 курс

Актовий зал гудів, наче вулик. Більшість студентів зібрались тут, щоб прикрасити його до святкового концерту, що має відбутись завтра 

- І чому я донька ректора маю спинатись по цій стрем'янці, - тихо бурчить собі під носа дівчина, яка стоїть на драбині практично під стелею. Вона розвішує різнокольорові гірлянди, які мають яскраво сяяти. - Чамін, ти нормально тримаєш?! - її голос такий гучний, що юнак, який притримує цю хитку конструкцію внизу, трохи кривиться.

- Так Хвіін~а! Як бачиш я тут і нікуди не дівся. Та чого ти так кричиш?! В мене зі слухом поки що, все впорядку. Та твоїми стараннями, зовсім скоро, все буде не так, - кричить так само голосно юнак. - Ти ще довго будеш з ними бавитись?

- Може ти сам сюди залізеш і зробиш це за мене? - незвдоволено питає дівчина, закріплюючи останню з прикрас.

- Е, ні. Сама знаєш, що я боюсь висоти...

- Саме тому, на цій драбині я, а не ти, - перебиває його Хвіін, - Ну все готово! Я спускаюсь, Жирафчику! - та відповіді від хлопця не послідувало. Дівчина не звернула на це увагу, вирішивши, що друг просто проігнорував її слова. На одній із сходинок їй підвертається нога та брюнетка з писком летить униз. " Боже не думала, що моє нікчемне життя закінчиться саме так" - проноситься за секунду в думках Чон, поки вона падає з двохметрової висоти. Та на диво, приземляється доволі м'ягко. Ну точніше на когось. Хві різко відкриває очі, та бачить перед собою темно-зелений теплий светр.

- Ви впорядку? - Приємний голос, що пробирається до самого серця юної дівчини

- А? Що? Так впорядку, дякую вам, що спіймали! Ви не травмувались?! - від пережитого стресу брюнетка кричить у повній тиші залу.

- Так зі мною все гаразд, на щастя. А ви будьте обережні. Наступного разу, я можу не проходити так вчасно повз драбину, - він усміхається дівчині та йде, трохи шкутильгаючи на ліву ногу, а Хвіін стає соромно, що вона навіть не спитала імені свого рятівника, та не змогла як слід розгледіти його обличчя.

3 курс

Хвіін повертається з деканату з цілою горою нот в руках. Дівчина пересувається дуже повільно, адже практично нічого не бачить і через кожен крок кричить "Обережно!" Для того, щоб не травмувати себе і когось

- Господи і чому цей Чамін прогулює заняття саме в той момент, коли він мені найбільше потрібен?! - вона тихо буркоче сама до себе, та неочікувано врізається у когось. Папки летять в повітря, а дівчина падає на землю, боляче вдяряючись спиною об кам'яну підлогу. В очах на секунду темніє від різкого болю, та Хві швидко приходить до себе. Вона вже готова вбити того, хто був настільки необережним. Та всі слова закінчуються, коли дівчина бачить перед собою привабливого молодого хлопця.

- Вибачте, ви сильно травмувались? Це все моя провина! - його обличчя дуже знайоме, але Хвіін не може пригадати звідки

- Та ні в цьому є і моя провина, - вона допомагає парубку збирати розсипані листки.

- Може я можу якось загладити свою вину, - він усміхається, а в Хвіін на секунду зупиняється серце, щоб забитись з новою силою. Її щоки розовіють.

- Думаю, якщо ви допоможете мені донести все це до музичного клубу, цілком вирішить нашу маленьку проблему. Я доречі Хвіін, а ви? - вона сором'язливо усміхається

- Я Джебом. Ми з вами не зустрічались раніше? - він уважно вдивляється в обличчя дівчини

- Мені здається, що ні. Але чомусь у мене є стійке відчуття, що ви праві, - її усмішка стає ширшою

5 курс

Хвіін радісно сміється вибігаючи з факультету. Сьогодні закінчилась сесія, і дихати стало значно легше. Попереду 2 місяці її улюбеної роботи у видавництві. Дівчина стає щоразу ближчою до своєї мрії. Все починається з малого, правильно? От і Хвіін влаштувалась на посаду коректора в одному з місцевих видань. Ще якихось півроку, і з навчанням можна буде розпрощатись. 

Та наші дитячі мрії часто розбиваються, об реальність, яка геть не така, як ми можемо уявляти. Робота забирала в Хвіін просто море часу. Все чого вона хотіла в післяробочий час, це поспати. Жодного рядочка до нової казки дівчина так і не змогла з себе вичавити. А головний редактор і слухати нічого не хотіла про її роботи. Важко. Та Хві не здавалась, вона старанно виконувала свою роботу з надією колись закінчити своє маленьке дитяче оповідання. Це ж так неймовірно приносити в чиєсь життя крихту дива. 

Ранок видався теплим, тож Хвіін вирішила іти на роботу пішки. Дощ минув ще вчора, залишивши після себе лише невеличкі калюжі. Тож негаючи часу дівчина наче на крилах вибігла з дому. Навіть попри її загруженість, Чон любила цю роботу. Там було надзвичайно цікаво. І дівчина анітрохи не шкодувала, що вибрала саме цю професію. Улюблена музика лунала в навушниках і Хвіін навіть трохи почала пританцьовувати, та напевне саме це стало її помилкою. Дівчина не почула дзвінка велосипедиста, що їхав позаду неї. Цей парубок хотів об'їхати її, та брюнетка весь час загороджувала йому дорогу. Тому просто зараз Хві стояла на колінах в грязюці, а горе-водій пославши їй проклять, поїхав у невідомому напрямку. Хотілось заплакати. Голосно, як в дитинстві. Та дівчина стрималась. Руки брудні, одяг теж. І що їй робити? Так насамперед потрібно піднятись. Вона піднімає обличчя вгору та бачить долоню, що була простягнута до неї. Чон хоче вхопитись, та розуміє, що забруднить свого рятівника, тому забирає свою руку

- Я не боюсь забруднитись, тому можете прийняти мою допомогу, - цей голос надто знайомий для її вух. Хвіін різко повертається та намагається роздивитись обличчя парубка, та для цього потрібно встати, що вона і робить, все ж хапаючись за долоню молодика.

- Ми знову зустрілись... Джебом, - після кількох секунд каже дівчина роздивляючись таку знайому усмішку

- І знову, я рятую вас з якоїсь халепи, Хвіін, - він повторює її тон, та бачить, що дівина трохи червоніє помічаючи плями на своєму одязі. - Ви поспішаєте? - він відволікає її від цього не надто приємного заняття